Коли в селищі остаточно вирішили, що коня більше не можна залишати живим, майже ніхто не заперечив. Рішення прозвучало жорстоко, але люди вимовляли його так, ніби йшлося не про живу істоту, а про важку, небезпечну річ, яку давно час прибрати з дороги. Грома боялися. Про нього говорили пошепки біля воріт, згадували з тривогою коло старої стайні й намагалися не проходити надто близько до загону, особливо коли за його дощаними стінами починалося глухе, люте тупотіння.
Цей кінь уже давно став для селища чимось на кшталт біди, яку всі бачать, але ніхто не знає, як із нею впоратися. Він скидав із себе людей, щойно ті намагалися втриматися в сідлі, рвав поводи так різко, що шкіра тріщала в руках, бив копитами по дошках і ламав жердини, наче ті були сухими гілками. Іноді здавалося, що в ньому жила сама гроза: не та, що проходить над полями й іде за обрій, а та, що затримується всередині, накопичується, важчає і будь-якої миті готова розірвати тишу.
На тій самій околиці, де стояла стайня, жила дівчинка на ім’я Олеся. Жила — гучне слово для її існування. У неї не було ні власного кутка, ні теплої кімнати, ні людини, яка ввечері спитала б, де вона була і чому так довго не поверталася. Родичі відвернулися від неї, ніби чужа біда могла стати легшою, якщо вдати, що її не існує. Так Олеся опинилася сама серед чужих дворів, зачинених дверей і байдужих поглядів.
Вона трималася біля старого сараю, перекошеного від часу й сирості. Його дах давно прогнив, дошки потемніли від дощів, а вітер знаходив щілини навіть там, де, здавалося, вже нічого було продувати. Коли небо затягувалося важкими хмарами, Олеся ховалася під цим жалюгідним укриттям і слухала, як вода капає поруч, як стогне дерево, як десь у темряві риплять старі завіси. Їй було знайоме відчуття, коли світ величезний, а місця в ньому для тебе наче й не лишилося.
Саме тому стара стайня не лякала її так сильно, як лякала інших. Вона мала непривітний вигляд: низька, потемніла, з перекошеними воротами, із запахом сирого сіна, пилу й давно не лагодженого дерева. У сутінках її стіни здавалися майже чорними, а всередині раз у раз лунав важкий звук — то удар копита, то різке форкання, то коротке, тривожне іржання. Люди обходили це місце стороною, але Олеся іноді затримувала на ньому погляд. Там, за дошками й засувами, теж була чиясь самотність…
