Гром був великим і сильним. Його тіло, вкрите темною шерстю, наче зберігало в собі напруження кожної прожитої хвилини. М’язи перекочувалися під шкірою, коли він рухався вздовж огорожі, і в кожному його кроці відчувалася готовність захищатися. Він не ходив спокійно — він ніби постійно чекав удару. Вуха насторожено вловлювали звуки, хвіст різко бив по боках, а очі спалахували щоразу, коли до нього наближалася людина.
Про минуле Грома говорили по-різному, але в усіх розповідях повторювалося одне: його намагалися зламати. Не зрозуміти, не приручити терпінням, не привчити до людини поступово, а саме зламати. Його тягли за повід, смикали, били, змушували коритися, коли він іще не був готовий довіритися. Щоразу, коли він опирався, тиск ставав сильнішим. І одного разу в його пам’яті наче назавжди закріпилося просте, страшне правило: людина підходить не для того, щоб допомогти, а щоб завдати болю.
Відтоді Гром зустрічав людей так, як зустрічають небезпеку. Він ставав дибки, зривав вуздечки, відсахувався й кидався вперед, якщо відчував, що його заганяють. Він не обирав жорстокість заради жорстокості. Він просто захищав єдине, що в нього лишалося, — себе. Але люди рідко бачать захист там, де їм заважає страх. Їм простіше назвати тварину скаженою, ніж визнати, що колись її біль був створений людськими руками.
Так минуло чимало днів, і терпіння селища вичерпалося. Біля стайні дедалі частіше лунали роздратовані голоси. Хтось казав, що Гром рано чи пізно скалічить людину. Хтось згадував зламані жердини. Хтось запевняв, що такого коня вже не виправити. І зрештою рішення ухвалили холодно й швидко: за тиждень його присплять. Слова повисли над стайнею, мов темна хмара, і навіть ті, хто намагався про це не думати, наче стали обходити загін іще далі.
Того вечора небо палало заходом сонця. Сонце опускалося низько, і останні промені чіплялися за дахи, за верхівки дерев, за нерівні дошки старих будівель. Повітря було нерухоме, ніби сам вечір затамував подих. Олеся сиділа біля сараю й дивилася на червонясте небо, коли раптом почула звук, від якого в неї все всередині стиснулося. То було іржання Грома — протяжне, різке, надломлене. У ньому була лють, але за нею чулося щось іще, майже людське: розпач…
