Олеся повернулася додому о пів на восьму вечора. Ключ у замку провернувся туго, з коротким металевим клацанням, і цей звук чомусь видався їй особливо гучним. Із вітальні відразу вдарив звичний шум телевізора: чергова мелодрама, яку Мирослава Данилівна дивилася майже щовечора, змінювалася рекламними вставками й протяжними голосами акторів. У квартирі стояв запах вечері, але не живий, теплий, дражливий, а вже важкий, осілий на стінах, змішаний із кислуватою нотою вистиглої олії та застиглого жиру.
Вона зачинила за собою двері й на секунду затрималася в передпокої. Ноги гули після зміни, підбори натерли п’яту до пекучого болю, плече ломило від важкої сумки. Олеся нахилилася, щоб зняти туфлі, і побачила біля взуттєвої шафи акуратний ряд домашніх капців. Степана Кириловича, Мирослави Данилівни, Богдана й Мар’яни. Чотири пари стояли так, ніби їх виставили навмисне, рівно, напоказ. Її капці лежали в дальньому кутку, майже під тумбою, сірі від тонкого пилу. Їх давно ніхто не рухав.
Колись, у перші тижні після весілля, вона щовечора сама ставила свою пару поруч із капцями Богдана. Їй здавалося, що це смішна, але ніжна дрібничка: дві пари біля дверей, як маленький знак їхнього спільного життя. Потім її капці дедалі частіше опинялися зсунутими, затиснутими між коробкою й стіною, забутими за чужим взуттям. Вона перестала їх поправляти. Спершу від утоми, потім — із упертого небажання помічати, як навіть у передпокої для неї не лишається місця.
Тепер цей кут говорив більше за будь-які слова. Дім ніби заздалегідь пояснював їй порядок речей: тут є свої, для них усе рівно й зручно; є вона — та, що приходить пізніше, відсунута вбік, припала пилом чужої байдужості…
