Мирона й Остапа в дитячому будинку давно називали братами. Родинного зв’язку між ними не було: вони потрапили туди в різний час, але з двох років трималися разом, ніби сама доля зв’язала їх за руки. Про Мирона говорили тихо: батьки пиячили, якось відправили сина до бабусі, щоб не заважав черговому застіллю, а самі не прокинулися після п’яної ночі. Остапа народила самотня жінка. Вона розуміла, що не дає ради ні з бідністю, ні з відчаєм, і одного дня не витримала.
У дитячому будинку хлопцям мало що належало по-справжньому: ліжка, тумбочки, одяг за розміром і розклад на стіні. Зате одне в одного вони були завжди. Мирон першим вигадував витівки, Остап частіше вагався, але майже незмінно йшов слідом. Якщо одному ставало страшно чи соромно, другий мовчки сідав поруч — і цього вистачало…
Якось до Остапа причепився хлопчисько Денис. То іграшку відбере, то светр сховає, то образить словом при всіх. Остап довго уникав сварок, але одного дня не витримав і кинувся на кривдника, хоча заздалегідь знав: сили не вистачить. За хвилину він уже лежав на підлозі, червоний від сорому, притиснутий лопатками. Мирон підлетів миттю. Він не питав, хто почав, не думав про покарання, а просто став за свого.
Потім обом дісталося від вихователів, зате ніхто не почув від них скарг одне на одного. Був і випадок на ринку. Підлітками їх відпустили погуляти, а там прилавки вгиналися від солодощів, пряники пахли медом, карамель блищала в прозорих пакетах. Грошей у хлопців не було. Мирон шепнув зухвалу думку, Остап зблід, але погодився. Їх швидко спіймали. Продавець пожалів вихованців дитбудинку, однак чутка дійшла до керівництва, і знову довелося стояти з опущеними очима…
