Життя без прикрасНайтеплішим спогадом став високий чоловік, який допомагав дитячому будинку. Діти прозвали його Ангелом: зростом майже під стелю, а доброти стільки, що малеча тягнулася до нього не лише за подарунками. Мирон і Остап особливо запали йому в душу. Під час одного приїзду він подарував їм однакові наручні годинники зі шкіряними ремінцями. Для хлопчаків це були не просто речі, а доказ того, що їх помітили.
Підліткові роки минули гучно. З’явилися перші симпатії, незграбні погляди, спроби здаватися дорослішими. Смаки в друзів часто збігалися, але сваритися через дівчат вони не вміли: один поступався, другий потім і сам відходив убік. Вихователі дивилися на них із тривогою. Хлопці виросли темноволосими, кароокими, навіть схожими зовні. Аби тільки не звернули не туди, аби тільки встояли…
Коли настав час служби, Мирон і Остап з’явилися на призовний пункт разом. Медична комісія визнала обох міцними й здоровими. Мирона направили до десантних військ, Остапа — на морську службу. Перед роз’їздом вони довго жартували біля воріт, хоч усмішки виходили натягнутими. На знак обіцянки писати й не губитися обмінялися тими самими годинниками. Мирон надягнув годинник Остапа, Остап — Миронів, і розлука ніби стала терпимішою.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.