Так і сталося. Невдовзі Остап повідомив, що влаштувався туди, куди хотів. Мирон же насамперед поїхав до рідного дитячого будинку. Улюбленого вихователя, Степана Андрійовича, там уже не було: звільнився. Адресу йому дали без зайвих запитань. Мирон знайшов стару п’ятиповерхівку, подзвонив у домофон, і колишній вихователь зустрів його так, ніби чекав усі ці роки. Обійняв міцно, по-батьківськи, провів на маленьку затишну кухню й поставив чай.
— Змужнів ти, Мироне, — сказав Степан Андрійович, розглядаючи його поверх чашки. — Що далі робити думаєш?
— Поки не знаю. Працювати треба, а там розберуся.
— У мого сина у великому місті майстерня з ремонту машин. Хлопець ти тямущий, руки на місці. Поїдь. Я поговорю: роботою забезпечить, з оплатою не скривдить. Знімеш кімнату, облаштуєшся, а там, може, й сім’я з’явиться.
Мирон помовчав. У цих словах раптом вималювалася дорога, якої йому давно бракувало…
Велике місто зустріло його шумом, широкими вулицями й вогнями у вітринах. Після зміни Мирон ходив пішки, дивився на високі будинки, на людей, що поспішали, і відчував, що життя починається наново. У майстерні він освоївся швидко. Син Степана Андрійовича виявився справедливим начальником і скоро зрозумів, що взяв не випадкового працівника.
Якось до сервісу під’їхав старенький хетчбек. За кермом сиділа дівчина з сірими очима й густими віями. Машина в неї глухла без причини, а сама вона в техніці не тямила. Мирон пообіцяв усе перевірити, говорив спокійно, але дивився на неї довше, ніж слід. Напевно, у такої хтось є, подумав він. І все ж, коли вона повернулася по машину й подякувала, він попросив номер. Дівчину звали Олеся. Уже наступного дня він зателефонував, завмираючи від хвилювання, і з її голосу зрозумів: дзвінка чекали…
