Шрам поклав руку на плече хлопця так, як кладуть руку на чужу річ, яку збираються пересунути. Без злості, без цікавості. Просто річ стоїть не там, де треба.
— Відійди, дай дядькам розважитися, — сказав він, і за його спиною засміялися. Хлопець підвів голову. Обличчя в нього було таке, що в школі таким дають списувати контрольні й не бояться, що закладуть.
Хлоп’яче, відкрите, з тихими сірими очима. Він подивився на Шрама, потім на людей за його спиною, потім кивнув, неголосно перепросив і пересів за сусідній столик, не випускаючи кухля з дешевим пивом. Стіл зареготав.
Хтось крикнув, що молодь нині тямуща. Шрам уже про нього забув. Це була його помилка.
Не перша в житті, але остання в цьому місті. Хлопця звали Мовчун, і у злодійському світі від одного краю країни до другого це ім’я знали так, як знають імена людей, яких краще не називати вголос без потреби. Але про це в місті не знав ніхто.
Приморське місто зустріло його дрібним серпневим дощем і запахом риби, солярки та мокрого асфальту. Потяг прибув о шостій ранку, перон був майже порожній, тільки носій із візком дрімав біля краю платформи. Богдан Коваль, якого в злодійському середовищі давно вже не називали справжнім ім’ям, зійшов із потяга з невеликою темною сумкою через плече, озирнувся й рушив у бік привокзальної площі не поспішаючи, як людина, якій нікуди квапитися.
Йому був сорок один рік, на вигляд давали від сили двадцять п’ять, а люди, які зовсім його не знали, давали й двадцять. Невисокий, щуплий, у стертих кросівках і сірій вітрівці, він ішов ранковим містом і дивився. Дивився так, як дивиться людина, яка давно відвикла дивитися просто так, для задоволення.
На вивіски, на машину біля узбіччя, на двох чоловіків у спортивних костюмах біля входу до цілодобового магазину, які вдавали, що просто стоять. Він запам’ятав їхні обличчя. Запам’ятав машину за рогом із прочиненим вікном.
Запам’ятав, що кафе навпроти відчиняється о сьомій і що в ньому вже горить світло. Місто було для нього не першим і не десятим. За понад двадцять років він бачив різні міста.
Портові й шахтарські, курортні й такі, що вмирають. Це місто було з тих, що мають живий вигляд тільки влітку, поки туристи платять гроші, а під цим живим фасадом тримається щось старе, поділене й давно втомлене від самого себе. Він зняв кімнату в літньої господині за п’ять кварталів від порту.
Кімната була маленька, з видом на глухий двір, де росла стара акація і стояв іржавий гараж. Господиня спитала, як його звати. «Богдан», — сказав він.
«Працюєте в нас?» — спитала вона. «Поки що проїздом», — сказав він. Вона не спитала більше нічого.
Таким постояльцям у портових містах не ставлять зайвих запитань. Він ліг на ліжко, закинув руки за голову й уставився в стелю. Стеля була з тріщиною навскіс, і ця тріщина нагадала йому щось, чого він давно не хотів згадувати.
Сімнадцять років. Темний підвал в іншому місті. Голос старого, який увійшов і спокійно, без крику сказав тим, хто стояв над ним з арматурою: «Облиште хлопця».
Тим самим голосом, яким кажуть: «Передайте сіль». Степана Михайловича не стало три тижні тому. У довідці причиною смерті була вказана серцева недостатність.
Богдан читав це й думав про те, що в діда, якому було 72 роки, було серце, як у тридцятирічного, і що останніми роками той був обережний аж до хворобливості. Дзвонив рідко, говорив коротко, зустрічався тільки в людних місцях. Людина, яка все життя вміла чути біду раніше, ніж біда входила у двері, не помирає просто так від серця в лікарні вночі, коли поруч немає нікого.
Богдан це знав і приїхав з однією метою — знайти те, що дід устиг залишити. Бо дід устиг. Він був із тих, хто встигає завжди…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
