— Ти це людям подаєш? — заревів Богдан так, що в Ярини всередині все стиснулося, і на очах у всіх жбурнув у неї тарілку.
— Для чого я взагалі одружився? Щоб мене такою гидотою годували? — він уже не говорив, а хрипів, і його пальці, липкі від сметани, тіста й м’ясного соку, грубо ковзнули по її щоці.
Ганна Тимофіївна, його мати, сиділа поруч зі своїми подругами й сміялася так розкотисто, ніби бачила не приниження живої людини, а веселу сценку за святковим столом.
Ярина не закричала. Не змахнула рукою. Не стала нічого доводити.
Вона стояла нерухомо, відчуваючи, як тепла жирна крапля повільно сповзає до підборіддя, потім мовчки стерла її долонею.
А Богдан, вдоволено фиркнувши, пішов до туалету.
За кілька хвилин за зачиненими дверима пролунав такий відчайдушний зойк, що в Ганни Тимофіївни виделка вислизнула з пальців, а її приятельки разом відсахнулися, з гуркотом відсунувши стільці.
Від самого ранку субота здавалася важкою й липкою. Не день, а густа маса, що повільно розтікалася квартирою, заповнюючи кутки передчуттям. За вікном стояв липневий вечір — іще світлий, але вже втомлений, із м’яким золотавим відблиском на шибках сусідніх будинків. На кухні пахло борошном, цибулею, свіжозмеленим перцем і сирим м’ясом.
На столі стояла глибока миска з фаршем. Ярина змішала свинину й яловичину порівну — саме так Богдан колись любив найбільше. Цибулю вона прокрутила двічі, щоб начинка була ніжнішою. Сіль додала на око, але око в неї було точне. Перець змолола не з пакетика, а зі старенького млинка, який багато років тому привезла бабуся.
Ця квартира дісталася Ярині від бабусі. Для інших — звичайне старе житло з книжковими шафами, важкими килимами, круглим столом біля вікна й старим сервантом, де скло дзвеніло від кожного незграбного руху. Для Ярини — місце, де ще трималося бабусине тепло. Тут пам’ятали її руки, її тихий голос, її чай із м’ятою, її звичку розкладати пасьянс вечорами й гладити онуку по волоссю, коли та приїздила після важкого дня.
Квартира була не просто квадратними метрами. Вона була останнім стійким берегом, де Ярина могла дихати вільно.
І саме сюди ввечері мала з’явитися Ганна Тимофіївна.
Звісно, не сама. Сама вона з’являлася рідко, ніби без супроводу втрачала частину своєї влади. Сьогодні разом із нею збиралися приїхати дві її постійні супутниці — Раїса й Жанна. Жінки галасливі, просякнуті різкими парфумами, з голосами, від яких хотілося зачинити кватирку, і зі звичкою обговорювати чуже життя так, ніби їм його видали на перевірку.
Ярина вже наперед бачила їхню появу. Ганна Тимофіївна ввійде першою — вбрана, впевнена, з таким виразом обличчя, ніби недоліки в квартирі знайдено ще до того, як вона переступила поріг. За нею прослідує Раїса, вічно трохи скривджена й готова сміятися з усього, що зачіпає не її. Потім Жанна — з м’якою усмішкою й отруйними фразами, які вона вміла вимовляти невинно, ніби просто випадково впустила слово.
Ярина висипала борошно на стіл, зробила в білій гірці заглиблення, влила воду, розбила яйце. Долоні рухалися звично. Змішати. Підсипати. Притиснути. Перевернути. Знову притиснути. Тісто поступово ставало гладеньким, теплим, пружним. У такій роботі був порятунок: якщо дотриматися міри, терпіння й послідовності, результат залежав від тебе, а не від чужого настрою.
У бібліотеці, де Ярина працювала вже дванадцять років, це відчуття порядку теж допомагало їй триматися. Останні п’ять років вона завідувала відділом рідкісних видань. Там були старі палітурки, карткові каталоги, паперовий пил, особлива тиша й обережні пальці, які не дозволяли собі різкості. Книги мали історію, місце й вагу. Удома ж останнім часом дедалі частіше здавалося, що навіть повітря втратило надійність.
Вона розкачала тісто тонко, майже до прозорості. Стільниця проступала під ним блідим візерунком. Богдан колись обожнював її пельмені. Їв гарячими, обпікався, дув на виделку, сміявся й просив іще.
— У тебе вони якісь особливі, — казав він у перші місяці після весілля. — У мами смачно, не сперечаюся, але в тебе м’якші. Як удома, тільки краще.
Тоді Ярина вірила цим словам. Вони здавалися не компліментом, а обіцянкою. Вона сміялася, мазала йому ніс борошном, він ловив її за талію, цілував у скроню й називав своїм дивом.
Тепер того Богдана майже не лишилося…
