Їй було тридцять дев’ять, і останніми роками Олеся Коваленко дедалі частіше ловила себе на дивній думці: вона не живе, а лише втримує на руках побут, що розвалюється, наче тяжкохворого, якому вже нічим зарадити. У квартирі на околиці великого міста постійно гудів старий холодильник, у мийці накопичувався посуд, на столі лежали квитанції, листи від банку та повідомлення, від яких усередині ставало порожньо. Після загибелі чоловіка дім ніби втратив подих. Речі залишалися на своїх місцях, але запах минулого поволі вивітрювався з кімнат, і саме це лякало її сильніше за борги.
Олеся працювала медикинею багато років. Вона вміла ставити крапельниці в темряві, заспокоювати людей перед операцією, чути біду в диханні пацієнта раніше, ніж прилади починали тривожно пищати. Але за стінами лікарні її власне життя давно не піддавалося лікуванню. Зарплати ледве вистачало на найнеобхідніше, відсотки за кредитом зростали, а розмови з працівниками банку щоразу закінчувалися однаково: якщо вона не знайде гроші, квартиру заберуть.
Того вечора вона сиділа за кухонним столом, підперши долонею скроню, і бездумно дивилася на екран телефона. У закритому чаті для медичних працівників з’явилося повідомлення про термінову вакансію: особистий лікар-доглядальниця для приватного пацієнта за кордоном, високий гонорар, сувора конфіденційність, виїзд майже негайно. Олеся перечитала текст кілька разів. Усе виглядало надто привабливо, щоб бути простим і безпечним. Але на столі лежали рахунки, і кожен аркуш паперу нагадував їй, що обережність іноді стає розкішшю.
За кілька днів вона вже стояла у величезному аеропорту спекотного приморського міста, де повітря пахло нагрітим каменем, прянощами й вихлопними газами. За скляними стінами тремтіли від сонця дороги, блищали вежі, а люди навколо рухалися впевнено, ніби кожен знав ціну своєму часу. Біля виходу на неї чекала жінка в довгій темно-синій сукні. Вона трималася рівно, майже нерухомо, і лише очі видавали втому.
— Докторко Коваленко? — спитала вона неголосно.
— Так. Олеся.
— Мене звати Захра. Я служу в домі, куди вас запросили. Прошу, машина вже чекає.
У дорозі Захра говорила мало. Автомобіль безшумно ковзав широкими магістралями, повз скляні будівлі, пальми, фонтани й фасади, що сяяли так яскраво, що Олесі доводилося мружитися. Місто здавалося створеним не для звичайного життя, а для чужої мрії — надто дорогої й надто гладенької. Але що далі вони від’їжджали від галасливого центру, то виразнішою в голосі Захри ставала настороженість.
— Я мушу вас попередити, докторко, — сказала вона, не повертаючи голови. — Наш пан хворіє давно. Хвороба тяжка. І характер у нього… непростий.
— Із важкими пацієнтами я зустрічалася, — відповіла Олеся. — Не думаю, що мене легко налякати.
Захра подивилася на неї через дзеркало.
— Так казали всі.
Ці слова прозвучали не як погроза, а як сумний спогад. Олеся хотіла спитати докладніше, але машина вже звертала до високих воріт. За ними здіймався палац — величезний, білокам’яний, із куполами, арками й вежами, ніби виріс посеред піску з чиєїсь гордої мрії. Ворота відчинилися без скрипу, і автомобіль в’їхав у внутрішній двір, де мармур відбивав світло, а вода у фонтанах здавалася надто холодною для цієї землі.
Про його господаря тут говорили пошепки. Шейх Карім аль-Мансур володів статками, про які складали легенди. Йому належали готелі, кораблі, землі, компанії, цілі ланцюги чужих доль. Але багатство давно перестало бути головною темою розмов. Набагато частіше згадували його хворобу. Найкращі лікарі, запрошені з різних кінців світу, не могли пояснити, що саме руйнує цю людину. Напади болю, безсоння, раптова слабкість, важке дихання, лють, якої боялися навіть охоронці, — усе з’являлося й зникало без видимих причин.
За пів року з палацу пішли шість доглядальниць. Не звільнилися спокійно, не попросили переведення, а саме пішли, майже втекли. Кожна підписувала договір на величезну виплату, кожна сподівалася протриматися бодай місяць, і кожна поверталася з покоїв шейха з обличчям, на якому ніби гасили світло. Жінки відмовлялися від грошей і повторювали одне: поруч із ним не можна залишатися.
В агентстві спершу жартували. Багаті люди завжди вередливі, а чутки про прокляття добре продаються. Але потім жарти стали тихішими. Надто однаковими були ці бліді обличчя, надто сильно тремтіли руки в тих, хто ще вчора здавався досвідченим і холоднокровним.
Остання доглядальниця залишала палац уночі. У коридорі пахло ладаном, ліками й страхом. Жінка знімала білий халат повільно, ніби кожен рух давався їй насилу. На шиї в неї блищав маленький знак на ланцюжку, пальці стискали його так, що кісточки побіліли.
— Я не повернуся, — прошепотіла вона. — Нехай Бог буде свідком, я туди більше не ввійду.
Захра стояла навпроти, стримана й сувора. Її обличчя залишалося спокійним, але під очима залягли тіні.
— Вас ніхто не тримає, — сказала вона. — Але втеча теж лишає слід.
Коли двері зачинилися, палац знову поринув у важку тишу. Десь за стінами ворушився нічний вітер, і в цьому шелесті було щось схоже на попередження. Захра довго стояла посеред коридору, потім звела погляд до різьбленої стелі, ніби там могла бути відповідь.
— Пане, — промовила вона в напівтемряву, — нам потрібна нова доглядальниця.
Із глибини кімнати долинув хрипкий чоловічий голос:
