— Остання. Більше не шукайте.
Тепер цією останньою виявилася Олеся.
Її провели через довгі зали, де кришталеві люстри відбивалися в полірованій підлозі. На стінах висіли портрети одного й того самого чоловіка. У молодості він був майже вродливою легендою: стрункий, смаглявий, із гордим розворотом плечей і поглядом, що не просив, а наказував. На інших портретах обличчя ставало старшим, жорсткішим, ніби хвороба витягувала з нього не роки, а світло.
— Це він? — спитала Олеся, затримавшись біля одного з полотен.
— Так. Шейх Карім аль-Мансур.
— Скільки йому?
— Близько сорока. Але в погані дні здається, що набагато більше.
Десь у глибині палацу пролунав глухий удар. Захра ледь помітно здригнулася, але швидко взяла себе в руки.
— Вам треба пройти до нього. Він чекає.
Олеся глибоко вдихнула. Вона звикла входити до палат, де пахло болем, страхом і надією. Але цей коридор був іншим. Тут тиша не заспокоювала, а тиснула. Коли різьблені двері відчинилися, з напівтемної кімнати долинув низький голос:
— Подивимося, ви протримаєтеся довше за інших чи ні.
Він сидів у кріслі біля каміна, хоча спека за вікнами й так була важкою. На ньому був світлий халат, волосся відливало темною бронзою, обличчя здавалося втомленим і майже нерухомим. Очі — бурштинові, глибокі, неспокійні — зустріли її погляд так різко, що Олеся відчула, ніби в кімнаті поменшало повітря.
— Ви нова? — спитав він.
— Так, пане. Докторка Олеся Коваленко.
— Докторка, — повторив він із легкою усмішкою. — У всіх докторів одна й та сама фраза. «Я допоможу». А потім вони зникають.
— Я не звикла зникати до завершення роботи.
Він повільно підвівся. Виявився вищим, ніж вона думала, і навіть слабкість не позбавляла його тієї влади, яку відчуваєш без слів. Він дивився не з цікавістю, а з випробуванням, як людина, що давно вирішила: світ не здатен її здивувати.
— Ваші документи перевірені. Випробувальний термін — тридцять днів. Якщо не втечете раніше, договір набуде чинності.
— Мене це влаштовує.
— Не страшно?
Олеся ледь знизала плечима.
— Страшно. Але борг за квартиру лякає мене стабільніше, ніж незнайомий пацієнт у дорогому халаті.
На його обличчі вперше здригнулося щось схоже на усмішку.
— Неочікувано чесно.
Він відвернувся, ніби розмова закінчилася.
— Захра покаже вам медичний блок. Сьогодні ви більше не потрібні.
Олеся вийшла з кімнати з відчуттям, ніби за спиною пронісся гарячий вихор. Лише в коридорі вона помітила, що пальці в неї напружені, як після важкої процедури.
Кімната, яку їй виділили, була більшою за всю її квартиру. Білий камінь, широке ліжко, м’які килими, вікна в сад, де темніли апельсинові дерева. На столику лежала папка з правилами. Олеся відкрила її й усміхнулася майже одразу. Не входити до покоїв шейха без дозволу. Не ставити особистих запитань. Не дивитися просто в очі, якщо пан не звернувся першим. Не обговорювати стан пацієнта з персоналом. Не залишати відведені зони палацу.
Правила здавалися складеними не для лікаря, а для придворного, який випадково потрапив у чужу казку з поганим кінцем. Олеся закрила папку, але тривога не зникла. За іронією ховалося розуміння: якщо шість досвідчених жінок утекли, отже, справа не лише в примхах багатого пацієнта.
Уночі вона довго не могла заснути. За вікнами шелестіли пальми, десь у саду співали комахи, а палац звучав так, як звучать великі будинки вночі: рідкісними кроками, далекими дверима, диханням вентиляції. Потім з іншого крила долинув стогін. Приглушений, надломлений, ніби людина намагалася втримати біль усередині й не змогла.
Олеся сіла на ліжку. Серце вдарило в ребра. Вона знала, хто це. Кілька хвилин сиділа нерухомо, потім підвелася й підійшла до дверей. Правила забороняли втручатися без виклику. Але кожне лікарське чуття в ній вимагало йти.
Вона не пішла. Лише стояла, стискаючи в руці стетоскоп, і вперше подумала не про гроші й не про страх. Там, за стінами, кричало не чудовисько і не проклятий багатій. Там кричала людина, якій боліло так глибоко, що тіло більше не справлялося.
Вранці Захра відвела Олесю до медичного блоку. Там усе сяяло чистотою: сучасні апарати, шафи з препаратами, стерильні поверхні, діагностичне обладнання, про яке в її колишній лікарні говорили б як про недосяжну мрію.
— Тут ви готуватимете призначення, — пояснювала Захра. — Пан прокидається по-різному. Іноді вдень, іноді майже під вечір. Уночі він майже не спить.
— Безсоння?
