— Кошмари. Препарати допомагають погано. Іноді не допомагають зовсім.
Олеся переглядала електронні записи, дедалі більше хмурячись. Болі в грудях без стійкої серцевої причини. Порушення пульсу, напади задишки, холодний піт, спалахи агресії, непритомна слабкість. Аналізи чисті. Знімки без явної патології. Висновки лікарів обережні, розмиті, ніби ніхто не хотів брати на себе відповідальність за простий висновок.
— Це може бути психосоматична реакція, — сказала Олеся.
Захра подивилася на неї уважно.
— Не вимовляйте цього при ньому. Він не терпить, коли його вважають божевільним.
— Я нікого не вважаю божевільним. Біль буває різним.
Захра ніби хотіла щось сказати, але стрималася.
— І ще. Ніколи не називайте його на ім’я без титулу. Для всіх він пан або шейх.
Удень Олеся ввійшла до пацієнта для першого повноцінного огляду. Сонце заливало кімнату, але важкі штори були частково опущені. Шейх сидів біля вікна й дивився в сад так, ніби бачив не дерева, а щось давно втрачене. Він дозволив виміряти тиск, перевірити пульс, вислухати серце. Мовчав, але стежив за кожним її рухом.
— Ви надто напружені, — сказала вона, роблячи помітку.
— Це медичний діагноз?
— Спостереження.
— Спостерігайте обережніше, докторко.
— Я намагаюся бути точною, а не обережною.
Він підвів очі. На мить у них майнуло роздратування, але не спалахнуло.
— Решта зазвичай мовчали.
— Можливо, тому вони не змогли вам допомогти.
Пауза стала щільною. Захра, що стояла біля дверей, помітно напружилася. Але Карім несподівано відвернувся.
— Продовжуйте.
Увечері Олеся знову сиділа над досьє. Чим довше вона читала, тим ясніше розуміла: хвороба шейха не вкладається у звичайну схему. Тіло реагувало так, ніби щоразу переживало катастрофу, якої поруч не було. Напади посилювалися в сутінках. Сон порушували одні й ті самі кошмари. У певні дати стан погіршувався без пояснень.
Вона закрила папку й потерла перенісся. У багатих людей теж буває горе. Просто в їхнього горя більше кімнат, більше слуг і більше можливостей сховатися. Але сховане не означає зникле.
Минув тиждень. Палац жив за суворими ритуалами. Вранці дзвеніли маленькі дзвіночки, опівдні коридорами проходили слуги з тацями, увечері білі стіни забарвлювалися в бурштинове світло. Карім рідко залишав свої покої. Іноді Олеся чула його голос — різкий, владний, майже металевий. Але в розмовах із нею він дедалі частіше затримував погляд трохи довше, ніж було потрібно, і в цій затримці була не лише настороженість.
Перша справжня суперечка сталася наприкінці тижня. Олеся прийшла на ранковий огляд і побачила порожнє ліжко. На тумбочці стояла недоторкана склянка води, подушка зберігала вм’ятину, але пацієнта не було.
— Де шейх? — спитала вона охоронця в коридорі.
— У саду, пані.
— Сам?
Охоронець опустив очі.
Олеся не стала чекати пояснень. Сад був величезний: доріжки зі світлого каменю, фонтани, білі арки, жасмин, апельсинові дерева. Вона знайшла Каріма біля води. Він стояв босоніж, у легкому одязі, під прямим сонцем. Обличчя було блідим, губи стиснуті, погляд ішов кудись за лінію стін.
— Пане, — різко сказала Олеся, підходячи ближче. — Вам не можна перебувати тут без супроводу. Спека сильна, тиск нестабільний. Ви ризикуєте знепритомніти.
Він повернув голову.
— А якщо мені байдуже?
— Тоді мені доведеться сказати, що ви поводитеся нерозумно.
Вода у фонтані тихо спадала в чашу. Карім дивився на неї так, ніби вона щойно порушила не правило, а закон природи.
— Ви розмовляєте зі мною зухвало.
— Я розмовляю з пацієнтом, який випробовує моє терпіння.
— Може, я не хочу бути вашим пацієнтом.
— Хочете померти?
Він усміхнувся.
— Іноді смерть здається наймилосерднішим лікарем.
— А я тут, виходить, для декорації?
