Він не просив грошей і не залишав записок. Він забирав життя, бо вважав їх украденими. У середині 1990-х, поки одні будували бізнес-імперії, він створював свою криваву утопію, у якій не було місця багатим і успішним.
Його прозвали «Цеглина», і це прізвисько наводило жах на весь столичний регіон. Літо 1994 року видалося напрочуд спекотним. Країна, ще не оговтавшись від одного потрясіння, вже стояла на порозі іншого.
Повітря було насичене запахом великих грошей і дешевої горілки, малинових піджаків і прострочених консервів. Новоспечені багатії зводили триповерхові фортеці з червоної цегли, відгороджуючись від старого світу. Цей старий світ доживав свої останні дні в сірих панельних будинках і занедбаних заводських містечках.
Ці два світи існували пліч-о-пліч, розділені невидимою стіною ненависті й заздрості. Саме в тріщинах цієї стіни народилося чудовисько, яке невдовзі стало відоме всій країні. Селище Малаховка, Східний район.
Тут, серед сосен і дачних парканів, зароджувалася нова місцева буржуазія. Одні відкривали перукарні, інші — перші комерційні крамниці, де продавали імпортне пиво й шоколадні батончики. Сорокадворічна Антоніна Величко була однією з них.
Її називали королевою роздрібної торгівлі Малаховки. Два продуктові магазини біля вокзалу й невелика аптека приносили дохід, який місцевим жителям здавався астрономічним. Антоніна була яскравою, авторитетною жінкою, звиклою самостійно ухвалювати всі рішення.
Вона овдовіла наприкінці 1980-х, коли її чоловік-інженер помер від серцевої недостатності. Відтоді вона утримувала свого сина-студента й увесь свій бізнес. Її вишневий седан, куплений лише рік тому, був символом успіху й викликом сірій, збіднілій реальності.
Вона любила швидкість, гучну музику й дорогі сигарети. Сусіди дивилися на неї із сумішшю захоплення й погано прихованої злоби. «Вона його вкрала», — шипіла баба на лавці.
«Оце жінка!» — цмокали язиками чоловіки біля кіоску, який належав їй. Дванадцятого липня Антоніна робила свої звичні обходи. У ті часи гроші носили готівкою в масивних спортивних сумках.
Бандити, рекетири, кримінальні покровителі — усе це існувало, але Величко вміла домовлятися. Вона платила тим, кому треба, і вони залишали її в спокої. Того вечора вона мала повернутися додому о восьмій годині.
Її син приготував вечерю і чекав, але о дев’ятій телефон усе ще мовчав. О десятій син почав обдзвонювати її друзів і ділових партнерів. Ніхто не бачив Антоніну після шостої вечора.
Востаннє її помітили біля аптеки, де вона розмовляла з високим чоловіком. Він був дуже кремезним, із коротким волоссям і квадратним обличчям, схожим на цеглину. Про це пізніше розповів слідчому літній фармацевт.
Чоловік допомагав власниці завантажувати важкі коробки в багажник. Антоніна голосно засміялася й подякувала йому за допомогу. Фармацевт подумав, що це новий охоронець або особистий водій.
Об одинадцятій вечора син Антоніни подав заяву до поліції. Черговий офіцер прийняв папірець без найменшого ентузіазму. Він порадив зачекати, припускаючи, що жінка могла просто десь відпочивати….
