Борис Тимофійович стояв біля відхожого місця, низько опустивши голову. Специфічний запах так в’ївся в ніздрі, що дихати хотілося через раз. Навколо голосно реготали молоді арештанти.
Тимур Кремінь-Ісаєв сидів на нижній нарі, широко розставивши ноги, і самовдоволено вишкірявся. Поруч із ним, мов два віддані пси, примостилися Жила й Кат. Камера невдоволено гуділа: хтось заливисто свистів, а хтось щосили гатив долонею по столу.
— Ось тут твоє постійне місце, діду, — сказав Кремінь, повільно обводячи важким поглядом усіх присутніх. — Це треба, щоб ти одразу зрозумів, хто в цій камері справжній хазяїн. Борис навіть не підвів своїх утомлених очей.
Його спина була згорблена, а руки безвольно звисали, мов батоги. Сіра тюремна роба висіла мішком, бо була явно на розмір більша, ніж треба. Сиве волосся стирчало неохайними клаптями.
Його обличчя було пооране глибокими зморшками, нагадуючи стару карту доріг, які вже давно нікуди не ведуть. Цій кволій і зовсім непомітній людині виповнилося шістдесят два роки. Таких зламаних людей у колонії були сотні.
— Чуєш, діду, — Жила різко підвівся зі свого місця й підійшов до нього впритул. У нього було дуже вузьке обличчя, а шкіра натяглася на вилицях, наче на тугому барабані. — Ти взагалі усвідомив, куди саме потрапив?
Борис волів зберігати цілковите мовчання. — Глухий, чи що? — грубо гаркнув Кат і зі злістю гепнув кулаком по бетонній стіні.
Цей масивний хлопець мав плечі, як у бугая, і неймовірно товсту шию. У минулому він був професійним боксером, і таких Борис бачив десятки за своє життя. Усі вони були абсолютно однакові й щиро вважали, що кулаки здатні розв’язати будь-які проблеми.
— Облиште діда, — раптом невпевнено озвався Сергій зі своєї верхньої нари. Це був молодий хлопець двадцяти трьох років, чиє обличчя здавалося ще зовсім хлоп’ячим. Він відбував свій перший строк за банальний грабіж.
— Може, він серйозно хворий? — несміливо додав юнак, дивлячись на старого. — А тебе взагалі хтось питав, дрібне щеня? — огризнувся Кремінь і кинув на хлопця погляд, важкий, як гранітний камінь.
Сергій перелякано відвернувся обличчям до стіни. Борис увесь цей час продовжував нерухомо стояти на своєму принизливому місці. Його натруджені руки ледь помітно тремтіли від внутрішнього напруження.
У грудях зрадливо пекло, а хворе серце давало про себе знати дедалі частіше. Потрібних таблеток у нього не було, бо кишені роби були зовсім порожні. Під час важкого етапу наглядачі відібрали абсолютно все.
— Так, діду, тепер уважно слухай сюди. Кремінь вальяжно підвівся зі свого місця й підійшов ближче до старого. Він був зростом трохи вищий за Бориса, але при цьому значно ширший у плечах.
Його обличчя було неймовірно жорстким, вилиці — гострими, а чорні очі випромінювали крижаний холод. — Тут діють тільки мої особисті правила. Ти будеш беззаперечно робити те, що я тобі скажу.
Відхоже місце — це тепер виключно твоя зона відповідальності. Тюремне відро теж повністю твоє, ти мене зрозумів? Борис повільно й покірно кивнув один раз.
— От і молодець, — Кремінь поблажливо ляснув старого по плечу. Цей удар був не надто сильним, але Борис усе одно відчутно хитнувся. — Будеш у всьому мене слухатися, і тоді проблем точно не буде.
Якщо почнеш викаблучуватися, то вилетиш звідси просто ногами вперед. Або ж підеш в інший бік, якщо ти розумієш, про що я зараз кажу. Уся камера після цих слів дружно й голосно зареготала.
Хтось із натовпу схвально крикнув, що Кремінь каже абсолютно правильні речі. Хтось інший дзвінко й заливисто присвиснув. Борис продовжував уперто мовчати, опустивши очі в підлогу…
