— Твоя Оксана привела в дім кур’єра й замкнула двері.
Голос сусідки шипів у телефоні так голосно, ніби вона стояла поруч і говорила просто у вухо. Артем Коваленко завмер посеред порожнього складу, де пахло картоном, мокрою гумою й вистиглою кавою з автоматів. У руці він тримав планшет із накладними, на плечі — ремінь від старої робочої сумки, а в грудях раптом так стиснуло, що він не відразу зрозумів, як дихати.
— Що? — спитав він, хоча почув кожне слово.
— Що чуєш, те й кажу, — прошепотіла Марія Семенівна. — Я ж не сліпа. Чорнявий такий, високий, з термосумкою. Вона його в квартиру завела, двері зачинила. Уже хвилин сорок там. Я тобі по-людськи дзвоню, Артеме. Ти працюєш цілодобово, а вона…
Її слова повисли в слухавці липким павутинням. Артем глянув на годинник. Пів на десяту вечора. Він мав повернутися лише після півночі: нічна інвентаризація, приймання товару, вічна нестача, за яку начальник погрожував вирахувати із зарплати. Оксана знала, що він затримається.
Вранці вона стояла біля плити в його розтягнутій футболці, з мокрим волоссям, і помішувала вівсянку для сина.
— Не геройствуй, — сказала вона тоді, не обертаючись. — Візьми з собою бутерброди. Ти знову весь день на самій каві протягнеш.
Артем ще пожартував, що вона командує ним, як диспетчер. Вона всміхнулася втомлено, і в тій усмішці було стільки буденної турботи, що йому стало соромно за вчорашню дратівливість. Останнім часом вони часто сварилися через гроші, борги за ремонт, школу сина, її підробітки й його вічні переробки. Але це були звичайні сімейні сварки — гучні, образливі, а потім мовчазні. Не такі, після яких чужий чоловік заходить у їхню квартиру, поки чоловік на роботі.
— Ти впевнена, що це до нас? — Артем сам не впізнав свого голосу. Він став глухим, ніби з-під води.
— Та я ж у вічко бачила. До вас. У неї пакет був у руках, вона спершу озирнулася, а потім впустила. І знаєш що? Вона мені на дзвінок не відчинила. А я спеціально сміття винесла, чую — у вас там голоси. Чоловічий голос. І вона сміється.
У Артема пальці похололи. Він машинально поклав планшет на коробку, але промахнувся, і пристрій глухо вдарився об підлогу. Працівник із сусіднього ряду озирнувся.
— Ти чого?
Артем не відповів. Він уже відкривав застосунок домашньої камери. Камеру він поставив два місяці тому, коли в під’їзді почали зникати велосипеди й дитячі самокати. Оксана бурчала, що їй неприємно жити під об’єктивом, але потім погодилася: камера дивилася лише на передпокій і край вітальні, звук записувала погано, зате в телефон приходили сповіщення про рух.
Застосунок завантажувався болісно довго. Коліщатко крутилося, екран блимав. Артем чув власне дихання — коротке, зле, як у загнаного собаки.
«Не відкривай, — майнуло в нього в голові. — Не дивися. Спочатку подзвони їй. Просто подзвони».
Він набрав Оксану. Довгі гудки. Один, другий, п’ятий. Вона не відповіла.
Волосся на потилиці в нього ніби стало дибки. Він знову тицьнув у застосунок.
Картинка з’явилася ривком. Спершу сірий прямокутник передпокою, вішак із куртками, жовта шкільна кепка сина на гачку, Оксанині капці біля килимка. Потім у кадр увійшла вона.
Оксана була в темній домашній сукні, волосся заколоте крабом. Вона тримала палець біля губ і озиралася на двері кімнати сина. Перед нею стояв молодий чоловік у кур’єрській куртці, з великою термосумкою біля ніг. Обличчя його Артем до ладу не бачив, лише профіль, темне волосся й руки, які він нервово стискав перед собою.
Оксана щось сказала йому тихо. Потім раптом поклала долоню йому на плече.
У Артема всередині щось обірвалося…
