У ніч власного весілля я залізла під ліжко, щоб розіграти чоловіка. Хотілося розсмішити його, приголомшити, почати наше сімейне життя з безглуздого жарту, який ми потім згадували б багато років. Але до номера зайшов не він.
Поріг переступив хтось інший. Ця людина поклала телефон на ліжко й увімкнула гучний зв’язок. А те, що пролунало далі, змусило кров у моїх жилах ніби перетворитися на кригу.
Пил під ліжком лоскотав ніс. Я притискала долоню до рота, щосили стримуючи чхання. Лежала на животі, розпластавшись на підлозі, а моя шалено дорога біла весільна сукня була зім’ята підо мною. Тонке мереживо чіплялося за грубий ворс килима, шовк поскрипував об паркет.
Картина була до смішного безглузда, і я це чудово розуміла. Тридцятирічна жінка в шлюбну ніч ховається під ліжком, наче маленька дівчинка, яка грає в піжмурки.
Але я так хотіла побачити обличчя Данила.
Я заздалегідь прокручувала цю сцену в голові. Він увійде до нашого номера для молодят, втомлений, щасливий, послабить краватку і, може, тихо покличе мене тим м’яким голосом, від якого в мене завжди теплішало всередині:
— Міло?
А потім я викочуся з-під ліжка, заплутавшись у фаті й шовку, він спершу злякається, потім розсміється, і ми обоє впадемо на ліжко, не в змозі зупинитися.
Так мав початися наш маленький фінал під назвою «довго і щасливо».
Останні шість годин ми танцювали, різали торт, приймали вітання й усміхалися людям, половину з яких я ледве знала. І ось тепер нарешті мали залишитися вдвох. Принаймні, я так думала.
Важкі двері з темного дерева тихо рипнули. Я прикусила губу, щоб не пирснути від сміху. Усе тіло напружилося, готове будь-якої миті вискочити назовні.
Але кроки були не його.
Не рівна, впевнена хода Данила, а різкий, дратівливий стукіт підборів.
Цок.
Цок.
Цок.
Дорогі туфлі. Жіночі.
По спині пробіг холод. У вузькій щілині між покривалом і підлогою я побачила сріблясті шпильки, що зупинилися посеред кімнати.
Я впізнала їх одразу.
Вони належали Раїсі Павлівні Громовій, моїй новоспеченій свекрусі.
— Так, Жанно, я вже в номері.
Голос Раїси Павлівни звучав твердо, сухо, владно. Вона навіть не намагалася говорити тихіше. Так розмовляють люди, певні, що все довкола належить їм.
Вона ввімкнула гучний зв’язок і кинула телефон на ліжко. На те саме ліжко, під яким я лежала. Матрац рипнув просто над моєю головою й трохи прогнувся.
— Вони пішли? — запитав із телефона тонкий жіночий голос…
