Він не чув слів, лише бачив рух: її долоню, його схилену голову, зачинені вхідні двері, чужу сумку в його коридорі. У вітальні горів м’який торшер, той самий, який вони купили в розстрочку після ремонту. На столі стояли дві чашки. Дві.
Артем ударив кулаком по металевій стійці. Біль спалахнув у кісточках, але майже відразу потонув у люті.
— Коваленко! — крикнув начальник складу. — Що там у тебе?
— Мені треба піти.
— Куди піти? У нас акт не закритий!
Артем уже хапав куртку. Усередині в ньому все дзвеніло, як натягнутий дріт. Він чув, як начальник лається вслід, як хтось питає, що сталося, як грюкають двері службового виходу. Вологе нічне повітря вдарило в обличчя, але не остудило.
До дому було сорок хвилин маршруткою і ще десять пішки. Артем дістався за двадцять сім: спіймав попутку, сунув водієві майже останню готівку й усю дорогу дивився в телефон. Камера то зависала, то показувала порожній передпокій. Один раз у кадрі майнула Оксана: вона винесла з кухні тарілку, потім швидко повернулася. Кур’єра видно не було.
Він знову дзвонив їй. Вона не відповідала.
Потім прийшло повідомлення.
«Артеме, не приїжджай зараз. Я потім усе поясню».
Він перечитав його кілька разів. Літери розпливалися. У голові стукало лише одне: «Не приїжджай».
Водій щось спитав про решту. Артем не відповів, вискочив біля будинку й ледь не послизнувся на мокрій плитці. Їхня дев’ятиповерхівка стояла темна, облуплена, з тьмяною лампочкою над під’їздом. Біля вікна Марії Семенівни ворухнулася фіранка.
Артем піднявся пішки, бо ліфт знову застряг десь між поверхами. На четвертому він зупинився, притис долоню до грудей. Серце билося так сильно, що віддавало в горло. Він раптом зрозумів, що боїться не самого факту зради, а тієї секунди, коли відчинить двері й побачить правду. До цієї секунди ще можна було дихати колишнім життям, хай і крізь біль. Після неї колишнього життя вже не буде.
Біля дверей він почув голоси.
Жіночий — Оксанин. Тихий, напружений.
Чоловічий — приглушений. Молодий.
І ще один звук: схлип.
Артем вставив ключ, але замок був замкнений зсередини на ланцюжок. Так вона робила лише вночі або коли залишалася сама з сином.
Він натиснув дзвінок.
За дверима все стихло.
— Оксано, відчиняй.
Пауза.
— Артеме? — голос дружини здригнувся. — Ти чому приїхав?
Він засміявся коротко й страшно.
— Відчиняй.
— Зачекай. Я зараз.
Почулися швидкі кроки, шарудіння, чийсь переляканий шепіт. Ланцюжок дзенькнув. Двері прочинилися рівно настільки, щоб Артем побачив обличчя Оксани.
Вона була бліда. Очі червоні, ніби плакала. За її спиною в коридорі виднівся край чужої куртки.
— Дай пройти, — сказав він.
— Артеме, будь ласка, тільки тихо. Паша спить.
— Дай пройти.
— Я все поясню.
— Ти вже пояснила. Повідомленням.
Він штовхнув двері. Оксана спробувала втримати, але він був сильніший. Ланцюжок ударився об косяк. У передпокої стояв той самий кур’єр. Молодий, темноокий, худий, у форменій куртці без логотипа, з руками, піднятими в жесті розгубленого захисту.
— Ви хто? — Артем ступив до нього. — Що ти тут робиш?
