— Артеме! — Оксана вчепилася йому в рукав. — Не чіпай його!
Ці слова різонули сильніше, ніж уся картинка з камери. Не чіпай його. Чужого. У їхній квартирі.
Кур’єр зблід.
— Я піду, — швидко сказав він із помітним акцентом, але українською цілком зрозуміло. — Вибачте. Я не хотів проблем.
— Стояти, — Артем схопив його за комір куртки. — Ти з моєю дружиною проблем не хотів?
— Відпусти! — Оксана смикнула його руку. — Ти нічого не розумієш!
— То поясни! — загорлав Артем, і десь у кімнаті сина скрипнуло ліжко. — Поясни, чому ти не брала слухавку! Чому просила не приїжджати! Чому він тут!
Із дитячої долинув сонний голос:
— Мам?
Оксана різко відпустила Артема. Її обличчя перекосилося.
— Тихіше, будь ласка. Заради Паші тихіше.
Але Артем уже не міг тихіше. Лють заливала очі, горло, долоні. Він бачив перед собою не переляканого хлопця, а всі останні місяці: Оксана відверталася з телефоном, ішла на кухню говорити тихо, затримувалася після роботи в ательє, де підшивала чужі штани й шила штори, ховала чеки в шухляді, просила не заходити в її листування, казала: «Довірся мені». Він довіряв. Або робив вигляд.
— Пашо, спи, — крикнула Оксана в бік кімнати, і голос її зірвався. — Усе добре.
— Нічого не добре, — сказав Артем. — Збирай речі.
Оксана завмерла.
— Що?
— Збирай речі. Або я зберу. Його теж забирай.
Кур’єр сіпнувся.
— Я не…
— Закрий рота.
— Артеме, він узагалі ні до чого! — Оксана притисла долоні до скронь, ніби намагалася втримати голову, щоб не розкололася. — Він доставку привіз. Просто доставку.
— Доставку чого? Себе?
— Ліків.
Артем подивився на стіл. Дві чашки. Тарілка з недоїденим пирогом. На стільці лежав дитячий рюкзак. На комоді — якась папка, яку Оксана різко прикрила рукою, помітивши його погляд.
— Ліки їдять із пирогом?
— Йому стало зле в під’їзді! — випалила вона. — Він піднявся із сумками, у нього закрутилася голова. Я дала води, чаю. Що я мала зробити, залишити його на сходах?
Марія Семенівна за дверима кашлянула. Артем зрозумів, що двері лишилися прочиненими, а сусідка, звісно, стоїть у себе на майданчику й слухає.
— Зачини двері, — сказав він холодно.
Оксана зачинила. Руки в неї тремтіли.
— Покажи сумку, — сказав Артем кур’єрові.
— Артеме, не треба.
— Покажи.
Хлопець повільно розстебнув термосумку. Усередині були контейнери з їжею, кілька пакетів, фольговане пакування й маленька коробка з аптечною наліпкою.
Артем вихопив коробку. На ній була написана назва препарату, якого він не знав. Нижче — прізвище: Коваленко О.
— Це що? — спитав він.
Оксана опустила очі.
— Моє.
— Від чого?
