Вона мовчала.
— Від чого, Оксано?
— Не зараз.
— Зараз.
Кур’єр тихо кашлянув:
— Мені справді краще піти.
Артем повільно повернув до нього голову.
— Ти нікуди не підеш, поки я не зрозумію, чому моя дружина влаштовує таємниці з чужими мужиками.
— Він свідок, — сказала Оксана раптом так тихо, що Артем спершу не розібрав.
— Що?
Вона підвела на нього очі. У них не було вини. Там був страх. Глибокий, темний, виснажений страх людини, яка надто довго тримала щось у собі й більше не могла.
— Він свідок. Тому я просила тебе не приїжджати. Я боялася, що ти все зіпсуєш.
Артем усміхнувся криво.
— О, уже свідок. Чого? Вашого кохання?
Оксана здригнулася, ніби він ударив її по обличчю.
— Ти справді так про мене думаєш?
Він хотів сказати «так». Хотів, щоб їй стало боляче, як йому. Але з дитячої вийшов Паша, худий восьмирічний хлопчик у піжамі з витягнутими колінами. Він тримав у руках плюшевого ведмедя, якого давно соромився, але іноді ще брав уночі.
— Тату, ти чого кричиш? — спитав він.
І всі троє дорослих замовкли.
Оксана першою опанувала себе. Вона присіла перед сином, поправила йому волосся.
— Синочку, йди в кімнату. Тато втомився, ми поговоримо.
— Це через дядька? — Паша подивився на кур’єра. — Він хороший. Він мені шоколадку не дав, сказав, не можна без мами.
Артем відчув, як клубок підкочується до горла. Син стояв босий на холодній підлозі, сонний, наляканий, і намагався зрозуміти, чому дорослі раптом стали чужими.
— Іди, — сказала Оксана м’якше. — Я зараз прийду.
Паша повільно пішов, озираючись.
Коли двері дитячої зачинилися, Артем сів на край дивана. Ноги раптом стали ватяними.
— Говори.
Оксана не сіла. Вона стояла біля комода, пальцями тереблячи край папки.
— Ти пам’ятаєш, як три місяці тому в мене зникла зарплатна картка?
