Сейф стояв за різьбленою панеллю в гардеробній, де пахло дорогим деревом, ідеально випрасуваним шовком і чимось чужим, холодним — ніби в цій кімнаті ніколи не жили, а лише ховали речі.
Саїд тримав у руці маленький чорний ключ, хоча міг відкрити сейф і кодом. Ключ здавався йому насмішкою. Він сам подарував його Марії через тиждень після весілля, поклавши їй на долоню разом із тонким золотим браслетом.
— Для твоїх коштовностей, — сказав тоді. — Тут ніхто не має права торкатися твого.
Вона всміхнулася ніяково, майже злякано, і сховала ключ у кишеню домашнього халата.
Тепер ключ лежав у нього між пальцями, як доказ.
За дверима гардеробної у спальні було тихо. Кондиціонер рівно гнав прохолодне повітря, на ліжку лежав її світлий шарф, кинутий зранку похапцем. Марія поїхала до лікаря — так сказала. Але охоронець на парковці повідомив інше: молода дружина попросила водія зупинити біля старого торгового центру й далі пішла пішки, озираючись.
Саїд не звик, щоб йому брехали. Не тому, що вважав себе богом. Просто довкола нього брехня коштувала надто дорого. У його світі усмішки купувалися, мовчання оплачувалося, а зрада зазвичай починалася з дрібниці: з чужого дзвінка, з пропущеного повідомлення, із зайвої години поза домом.
Останні місяці Марія стала іншою. Вона здригалася, коли він заходив до кімнати без стуку. Видаляла повідомлення, відвертала екран телефона донизу. Майже не носила прикрас, хоча він дарував їй золото, діаманти, тонкі ланцюжки, каблучки з камінням, сережки, від яких у будь-якої жінки в його колі загорілися б очі.
Вона дякувала. Завжди дякувала. Але так, ніби їй вручали не подарунок, а тяжкий обов’язок.
— Тобі не подобається? — спитав він якось, спостерігаючи, як вона тримає в пальцях кольє, не приміряючи.
— Дуже красиво, — тихо відповіла вона. — Просто… занадто.
— Що означає занадто?
