Нотаріус Карпов читав заповіт так, ніби перелічував товари на складі. Без виразу, без пауз, дивлячись у папір поверх окулярів. Кабінет у нього був маленький, з бежевими стінами й календарем за минулий рік. На підвіконні стояв кактус у горщику — єдине живе в усьому цьому казенному просторі.
– Квартира, розташована за адресою: Столиця, вулиця Академічна, будинок чотирнадцять, квартира сорок один, – заповідана Тамарі Олексіївні Ракітіній.
Тамара кивнула. Вона сиділа праворуч від мене, і я відчувала, як її тіло розслабилося. Наче видихнуло. Вона чекала цих слів, мабуть, останні п’ять років, відтоді як бабуся стала погано ходити й почала плутати дні тижня. Низький хриплуватий голос Тамари заповнював будь-яку кімнату без зусиль, але тут вона мовчала. Кивнула — і все.
– Дачний будинок із ділянкою в садівничому товаристві «Берізки», Центральний регіон, – заповіданий Зінаїді Олексіївні Ракітіній.
Зінаїда теж кивнула. Вона вмостилася біля вікна й крутила каблучки на пальцях — три на лівій руці, дві на правій. Ця звичка з’явилася в неї давно, ще до того, як вона погладшала й каблучки стали врізатися в шкіру. Вона крутила їх завжди: коли чекала, коли хвилювалася, коли рахувала подумки. Зараз вона рахувала.
Я мовчки чекала. Мені нічого не було потрібно від цього заповіту. Я приїхала з сусіднього міста, бо треба було приїхати. Бо бабуся померла, і хтось мав сидіти в цьому кабінеті й слухати, як чужа людина роздає її життя по пунктах.
На похороні я стояла скраю. Тамара розпоряджалася, кому нести вінки, Зінаїда плакала, але неголосно, обережно, щоб туш не потекла. Я не плакала. Я вже не могла. Стояла й дивилася на труну й думала про те, що бабуся терпіти не могла білі гвоздики, а їх принесли три букети. Вона любила конвалії. Але в лютому конвалій немає.
– І останній пункт, – сказав Карпов.
Тамара повернулася до мене. Зінаїда перестала крутити каблучки…
