Життя без прикрас– Онуці, Надії Іллівні Ракітіній, – валіза шкіряна, коричнева, що знаходиться в коморі за адресою вищевказаної квартири.
Тиша. Секунда. Дві. І Тамара засміялася.
Не зло. Просто засміялася, як сміються люди, коли чують нісенітницю. Коли хтось на повному серйозі вимовляє слово «валіза» в документі, де до цього були квартира й дача.
– Валіза? – перепитала Зінаїда.
Карпов подивився на неї поверх окулярів.
– Валіза. Шкіряна. Коричнева. У коморі.
Зінаїда фиркнула й знову почала крутити каблучки. Старша сестра відкинулася на стільці й розвернулася в мій бік. Вона входила в будь-яке приміщення так, ніби простір належить їй, ступала важко, з п’яти, і говорила так само — вагомо, не терплячи заперечень.
– Ну, Надю, – сказала вона, – бабуся тебе не забула.
У її голосі не було злості. Радше поблажливість. Вона ж отримала квартиру — трикімнатну, у столиці, хай і не в центрі, але все одно. Могла собі дозволити бути великодушною.
Я нічого не відповіла. Підписала папери. Забрала свій примірник. Вийшла з кабінету.
Біля дверей Карпов упіймав мій погляд. Або мені здалося. Він зняв окуляри, протер їх полою піджака й сказав:
– Валентина Петрівна склала заповіт у двадцятому році. Прийшла сама, без супроводу. Усе продиктувала з пам’яті, без запинок.
Я кивнула. Не зрозуміла, навіщо він мені це каже. Вийшла.
Надворі було холодно. Березень, але вітер ще зимовий, колючий, в обличчя. Я застебнула куртку до підборіддя й пішла до метро. Мені треба було забрати валізу.
У квартирі бабусі пахло так само, як завжди. Лавандовим милом, яке вона купувала на Центральному ринку. Старими меблями, полірованим сервантом із кришталем, який ніхто ніколи не діставав. І ще чимось, теплим, уже таким, що вивітрювалося, і від цього було найболючіше.
Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.