– Комора там, – Тамара махнула рукою в бік коридору.
Ніби я не знала. Ніби я не бувала в цій квартирі щомісяця останні десять років. Щоразу — чотири години з мого міста машиною. Щоразу — з пакетом продуктів і ліків.
Тамара ходила по кімнатах, відчиняла шафи, рахувала. Я бачила, як вона торкається шпалер, як прикидає площу, як подумки переставляє меблі або виносить їх на смітник. Вона ще не вступила у спадщину, а в голові вже робила ремонт.
– Паркет хороший, – сказала вона із зали. – Циклювання, лак — і можна продавати.
Я не відповіла. Я відчинила комору.
Вузькі двері між ванною й кухнею. Звідти війнуло нафталіном. Полиці до стелі, коробки, пакети, банки з варенням, яке бабуся щосерпня закручувала, хоч їсти його було нікому. І на підлозі, в кутку, під старим пледом — валіза.
Я присіла навпочіпки й стягнула плед. Ось вона. Коричнева шкіра, потерта на кутах до світлого, майже пісочного кольору. Два латунні замки, уже потемнілі від часу. Ручка обмотана чорною ізоляційною стрічкою — мабуть, відірвалася колись, і дід полагодив по-своєму.
Я пам’ятала цю валізу. Неясно, на рівні відчуттів. У дитинстві, коли ми приїздили до бабусі на літо, ця валіза стояла на антресолях. Дід іноді знімав її, коли вони їздили на південь. А потім дід помер, і валіза вже назавжди переїхала до комори. І більше нікуди не їздила.
Я потягнула її на себе. Важка. Не те щоб непідйомна, але відчутно важка, кілограмів на сім, може, вісім. Усередині щось неголосно шаруділо й зсувалося при нахилі. Я витягла валізу в коридор.
Тамара зазирнула з кімнати.
– Знайшла?
