– Знайшла.
– Господи, цій валізі років сто. Викинь, там одна міль. Або миші.
Я не відповіла. Спробувала замки. Вони не піддавалися. Цифрові, чотири коліщатка на кожному, і всі стояли на нулях. Я покрутила — нічого. Заїло, або код інший.
– Якийсь код, – сказала я.
– Який код? – Тамара підійшла ближче, нахилилася, подивилася. – Бабуся й телефон ледь набирала, який код.
Я не стала сперечатися. Бабуся з телефоном давала собі раду чудово. Вона щовечора набирала мій номер, жодного разу не помилилася, і я точно знала, що якщо дзвінок о двадцять першій нуль п’ять — це вона. Але Тамара цього не знала. Тамара приїздила раз на рік.
Я підняла валізу за ручку. Ізоляційна стрічка ковзнула під пальцями, але тримала.
– Вдома розберуся.
– Ну-ну, – сказала Тамара. – Удачі з міллю.
Зінаїда на той час уже зайшла до квартири. Побачила валізу в моїх руках і похитала головою.
– Це і є спадок? – спитала вона, і в голосі було те саме, що я чула все життя. Не жаль, а щось поруч. Задоволення від того, що комусь дісталося менше.
– Викидатимеш потім — скажи. Я поруч зі смітником меблевий магазин знаю, заодно зайду.
Вони обидві усміхалися. Без жорстокості, але й без сумнівів. Для них усе було ясно: квартира, дача — спадок. Валіза — жарт. Бабусина дивина наостанок.
Я вийшла з квартири, спустилася ліфтом, вийшла у двір. Двір був старий, із гіркою й гойдалками, на яких я каталася в п’ять років, коли дід привозив мене сюди на літо. Гойдалки вже поміняли, а лавка біля під’їзду залишилася та сама. Бабуся на ній сиділа вечорами, коли ноги ще тримали.
Я поставила валізу в багажник. І поїхала додому. Чотири години трасою. Валіза на задньому сидінні, замками догори. Щоразу на вибоїні — неголосний стукіт із її нутра, ніби хтось стукав зсередини, нагадуючи про себе.
За передмістям стемніло. Фари зустрічних машин. Радіо грало щось із дев’яностих, і я перемкнула на тишу. Їхала й думала про бабусю. Про її руки, які пахли лавандовим милом. Про те, як вона стояла на кухні й різала хліб, і щоразу різала криво, бо ніж був тупий, але вона не давала його точити — «дідусь цим ножем хліб різав, не чіпай».
Про те, як в останній мій приїзд, у січні, вона раптом сказала: «Ти хороша, Надю. Ти завжди була хороша. Просто тобі дістається менше, ніж ти заслуговуєш». Я тоді відмахнулася. Подумала, що вона про зарплату.
Тепер я їхала темною трасою й згадувала ці слова. І не розуміла, про що вони були.
Валіза простояла в передпокої тиждень…
