Я поверталася зі служби, вішала куртку, знімала черевики й обходила її стороною. Вона зайняла місце біля стіни, між полицею для взуття й дзеркалом, і щовечора я на неї дивилася. І щовечора проходила повз.
Не тому, що не хотіла відкрити. Я вже розуміла, що всередині — бабусине, справжнє, її. І не могла.
Бабуся померла двадцять шостого лютого. Просто не прокинулася. Сусідка Римма Павлівна зателефонувала мені о сьомій ранку, і я спершу не зрозуміла. Потім зрозуміла. І стояла на кухні з телефоном у руці, і чайник кипів, і я не могла його вимкнути, бо руки не слухалися.
Бабуся була єдиною людиною, яка дзвонила мені щовечора. Не тому, що турбувалася про здоров’я чи хотіла щось попросити. А тому, що їй було цікаво, як у мене справи. Справді цікаво. Вона питала, що я їла на обід, і якщо я казала «пельмені», вона казала: «Знову? Надю, ти ж економіст, а не студентка». І в цьому було стільки тепла, що я іноді спеціально брехала про пельмені, щоб почути її обурення.
Вона питала, як на роботі. Я розповідала про бюджетні кошториси, і вона слухала так уважно, ніби це найзахопливіше на світі. Іноді перепитувала: «А що таке дефіцит фінансування?» І я пояснювала. І поки пояснювала, сама починала вірити, що моя робота — не просто папери, а щось справжнє.
А потім її не стало. І вечори стали такими тихими, що я вмикала телевізор, тільки щоб у квартирі був хоч чийсь голос.
Валіза стояла в передпокої, і я до неї не торкалася.
В управлінні помітили. Валентина Сергіївна, наша головна бухгалтерка, жінка мого віку з вічною папкою під пахвою, підсіла до мене в їдальні.
– Ти бліда, – сказала вона. – Бабуся?
