Я кивнула.
– Моя два роки тому. Досі їй дзвонити збираюся. Береш телефон — і згадуєш.
– Так.
– Ти поплач. Треба поплакати. Ти ж собі не дозволяєш.
– Я потім.
Вона подивилася на мене, похитала головою й пішла. А я залишилася сидіти з вистиглим чаєм і думала про те, що мені сорок чотири роки, і в мене немає чоловіка, немає дітей, і тепер немає бабусі. Є квартира в іпотеці, за яку ще чотири роки платити банку. Є робота. І є валіза в передпокої, яку я не можу змусити себе відкрити.
У вівторок зателефонувала Тамара. Їй були потрібні ключі від дачі.
– Бабуся казала, що ключі десь у серванті, – сказала вона. – Ти не бачила?
– Дача ж Зінаїдина.
– Так, але ми хочемо з’їздити разом, подивитися, що там. Може, паркан полагодити до літа. Може, продамо.
– Бабуся заповіла дачу Зінаїді. Зінаїда хай і вирішує.
Тамара хмикнула.
– Ми разом вирішуємо. Ми ж сім’я.
Я не стала казати, що бабуся взимку жодного разу про дачу не згадувала. Що вона взагалі про дачу останніми роками не говорила. Говорила про бузок, який ріс біля паркану. Про запах землі після дощу. Про те, як дід садив яблуні й примовляв: «Ракітіни — люди земляні, нам без коріння не можна». Але не про паркан і не про продаж.
– Ключів у мене немає, – сказала я.
– Гаразд, пошукаємо самі. Слухай, ти валізу-то відкрила?
