– Ні ще.
Тамара помовчала.
– Викинь, Надю. Серйозно. Що там може бути? Старе шмаття. Не мучся.
Я поклала слухавку й подивилася на валізу. Латунні замки поблискували у світлі передпокою. Потемнілі, але блискучі. Хтось колись їх полірував. Дід, мабуть. Він завжди чистив взуття, ремені, замки — усе, що зі шкіри й металу.
Від валізи пахло. Не нафталіном — це вивітрилося. Чимось іншим. Шкірою, старим папером. І чимось солодкуватим, ніби хтось багато років тому поклав усередину флакон парфумів.
У четвер я не спала до першої ночі. Лежала й дивилася в стелю. Потім встала, накинула халат і вийшла в передпокій. Увімкнула світло.
Валіза.
Я сіла поруч із нею просто на підлогу. Плитка була холодна, але мені було байдуже.
Чотири коліщатка на кожному замку. Чотири цифри. Я спробувала рік народження бабусі: один, дев’ять, чотири, чотири. Нічого. Рік весілля: один, дев’ять, шість, три. Нічого. Рік народження діда: один, дев’ять, чотири, нуль. Не підійшов.
Я сиділа, пробувала роки. Рік народження тата: один, дев’ять, шість, п’ять. Ні. Рік смерті діда: один, дев’ять, дев’ять, шість. Ні. Рік, коли я закінчила інститут: дві тисячі четвертий, але на замках тільки чотири цифри, і я набрала два, нуль, нуль, чотири. Ні.
Тоді я набрала свій. Один, дев’ять, вісім, два.
Замки клацнули. Обидва. Одночасно.
Я прибрала руки й кілька секунд просто сиділа на підлозі в нічному передпокої. Код на валізі — мій рік народження. Бабуся поставила його на мій рік народження. І від цього щось усередині мене теж клацнуло, як ці замки.
Я підняла кришку.
Запах ударив першим. Шкіра, старий папір, і ось воно — те солодкувате. Я впізнала. «Вечірня троянда». Бабусині улюблені парфуми. Вона користувалася ними все життя, щодня по краплі на зап’ястя, і цей запах просочив усе, до чого вона торкалася. Я заплющила очі. На секунду мені здалося, що бабуся стоїть поруч. Що зараз скаже: «Ну що, розібралася з кодом?» Але ніхто нічого не сказав.
Я розплющила очі…
