Лена прокинулася серед ночі від такого гуркоту, ніби в сусідній кімнаті перекинули важку шафу. На кілька секунд вона завмерла, не розуміючи, сон це чи дійсність. Серце забилося часто й болісно, у горлі пересохло, а дихання стало нерівним.
Спальня тонула в темряві. Лише тонка смужка світла з передпокою різала підлогу біля дверей. Потім пролунав ще один удар — різкий, дзвінкий, із металевим відлунням, наче важку каструлю кинули просто на плитку. І майже відразу після цього в тишу врізався пронизливий голос свекрухи.
— Скільки це ще триватиме? Я тут що, домробітниця для всіх?
Лена повільно заплющила очі. Електронні цифри на годиннику показували 3:17.
Поруч заворушився Артем. Він невдоволено видихнув, повернувся на інший бік і пробурмотів:
— Ну от, знову…
Саме це «знову» прозвучало для Лени страшніше за сам крик. У ньому не було тривоги, здивування чи бажання щось змінити. Лише звична втома людини, яка давно змирилася.
А отже, все повториться за старим колом. Нічна сварка, звинувачення, принизливі слова, розбитий посуд, безсонні години. А вранці всі ходитимуть квартирою так, ніби нічого особливого не сталося.
Лена сіла на ліжку. Волосся липло до скронь, усередині підіймалася знайома хвиля тривоги. Вона вже майже дослівно знала, що буде далі…
