
Лена прокинулася серед ночі від такого гуркоту, ніби в сусідній кімнаті перекинули важку шафу. На кілька секунд вона завмерла, не розуміючи, сон це чи дійсність. Серце забилося часто й болісно, у горлі пересохло, а дихання стало нерівним.

Спальня тонула в темряві. Лише тонка смужка світла з передпокою різала підлогу біля дверей. Потім пролунав ще один удар — різкий, дзвінкий, із металевим відлунням, наче важку каструлю кинули просто на плитку. І майже відразу після цього в тишу врізався пронизливий голос свекрухи.
— Скільки це ще триватиме? Я тут що, домробітниця для всіх?
Лена повільно заплющила очі. Електронні цифри на годиннику показували 3:17.
Поруч заворушився Артем. Він невдоволено видихнув, повернувся на інший бік і пробурмотів:
— Ну от, знову…
Саме це «знову» прозвучало для Лени страшніше за сам крик. У ньому не було тривоги, здивування чи бажання щось змінити. Лише звична втома людини, яка давно змирилася.
А отже, все повториться за старим колом. Нічна сварка, звинувачення, принизливі слова, розбитий посуд, безсонні години. А вранці всі ходитимуть квартирою так, ніби нічого особливого не сталося.


















Поділіться враженням від історії
0Коментарі з’являються після короткої автоматичної перевірки. Будь ласка, без посилань, реклами та особистих даних.
Поруч з ім’ям покажемо країну — її визначаємо за IP-адресою; саму адресу не показуємо, а для захисту від спаму зберігаємо лише її зашифрований відбиток.