Віра сиділа в приймальні нотаріальної контори на незручному стільці й притискала до себе стару сумку так, ніби в цій потертій речі ще залишалося бодай щось надійне.
Руки затерпли. Пальці стиснулися до болю, суглоби побіліли, але вона ніби й не помічала цього. За її спиною залишилися двадцять три роки шлюбу, дві надії на материнство, які так і не стали реальністю, безмежне терпіння і три останні роки біля ліжка свекрухи, майже прикутої до постелі після тяжкої хвороби.
І ось тепер усе звелося до цього кабінету, до очікування, до чужих кроків у коридорі й до папки з паперами, де, як здавалося Вірі, вже було поставлено остаточну крапку в її житті.
Колись вона зовсім інакше уявляла собі майбутнє. Бачила себе викладачкою літератури, думала про книжки, про галасливі класи, про дитячі голоси, про перше вересневе ранку, що пахне новими зошитами й хвилюванням. Тоді вона ще легко сміялася, вірила людям і вміла мріяти без оглядки. Але поступово її бажання відсувалися дедалі далі, аж поки майже зовсім не зникли. Спочатку заради чоловіка. Потім заради його родини. А тоді просто тому, що так стало звично.
У домі Ігоря вона завжди залишалася трохи чужою. Не скандальною, не зайвою вголос — ні. Просто на неї дивилися так, ніби їй пощастило опинитися поруч із ним, а отже, вона має бути вдячною й мовчазною. Звичайна дівчина з простої родини, без гучного минулого і зв’язків, — хіба могла вона вважатися гідною такого чоловіка? Розумного, впевненого, з добрими перспективами й великими планами.
Двері до приймальні різко відчинилися.
Віра навіть не підвела голови, але відразу зрозуміла, хто увійшов.
Ігор.
Її чоловік. Хоча тепер правильніше було б сказати — колишній чоловік.
Поруч із ним з’явилася Аліса — молода, яскрава, самовпевнена. Їй було близько двадцяти п’яти. Коротка спідниця, яскравий макіяж, певна усмішка людини, яка заздалегідь упевнена у своїй перемозі. Вона тримала Ігоря під руку так демонстративно, ніби не просто прийшла разом із ним, а виставляла напоказ своє право на нього.
Обидва були задоволені. Аліса нахилилася до нього, щось прошепотіла на вухо, штовхнула плечем, і Ігор голосно розсміявся…
