Цей сміх пролунав у приймальні надто вільно, майже зухвало. Ніби вони прийшли не на оголошення останньої волі померлої людини, а на свято, де вже знали, що головний подарунок дістанеться їм.
— О, Віро, ти теж тут, — протягнув Ігор, ліниво розтягуючи слова. — Вирішила дізнатися, чи не залишили тобі чогось за вислугу років? Ну, логічно. Стільки років терпіла — треба ж хоч чимось тебе втішити.
Віра промовчала.
Усередині все стиснулося, ніби хтось повільно затягнув тугий вузол під ребрами. Але вона змусила себе сидіти рівно. Плакати тут вона не буде. Не при Ігореві. І тим паче не при цій дівчині, яка дивилася на неї так, ніби вже виграла чуже життя.
Аліса ковзнула по Вірі уважним, холодним поглядом. Спершу подивилася на її старі туфлі, потім на потерте пальто, потім затрималася на сивині біля скронь. Це була не звичайна цікавість. У цьому погляді читалися поблажлива зневага, майже бридливість.
Нотаріус, сувора жінка середніх років, відчинила двері кабінету й запросила всіх пройти всередину.
У приміщенні пахло папером, лакованими меблями й тією особливою прохолодною офіційністю, яка буває лише в місцях, де людські долі розбирають за документами. Нотаріус сіла за стіл, поправила окуляри й розкрила папку.
— Сьогодні оголошується остання воля Олени Вікторівни Зоріної, яка померла двадцять третього вересня, — промовила вона рівним, стриманим голосом.
Віра ледь помітно здригнулася.
Олени Вікторівни не стало вже пів року тому, але біль не встиг стати глухим. У родині Ігоря саме вона була єдиною людиною, яка ставилася до Віри по-справжньому тепло. Іноді Вірі здавалося, що свекруха любила її сильніше, ніж ті, хто називав її ріднею по крові…
