Останні три роки Віра майже не відходила від Олени Вікторівни. Годувала її з ложки, допомагала вмиватися, змінювала білизну, читала вголос, сиділа поруч ночами, коли біль не відпускав і сон не приходив. Вони говорили про все: про книжки, старі фільми, молодість, втрати, кохання, розчарування і про те, як важко пройти крізь життя й не дозволити серцю зачерствіти.
Віра слухала її дбайливо, вбирала кожне слово, ніби боялася втратити щось важливе.
А Ігор тим часом пояснював, що йому важко бачити матір у такому стані. Казав, що не хоче зайвий раз травмувати себе. Він з’являвся в неї рідко, приблизно раз на два тижні, ненадовго. Сідав із кислим обличчям, майже відразу діставав телефон і чекав зручного моменту, щоб піти.
Потім поруч із ним з’явилася Аліса.
Ігор не став довго щось пояснювати. Просто одного разу прийшов і сказав, що йде. Віра тоді ще металася між двома домами: її речі залишалися в квартирі, де вони прожили стільки років, а Олені Вікторівні був потрібен постійний догляд. Але Ігор зажадав, щоб вона звільнила житло. Сказав це так, ніби перед ним була не дружина, яка прожила з ним майже чверть століття, а випадкова квартирантка, що затрималася понад строк.
Той вечір Віра пам’ятала до дрібниць.
Він увійшов до передпокою, навіть не знявши взуття, і сухо повідомив, що втомився. Що хоче іншого життя. Що Віра давно перестала бути для нього жінкою. У його голосі не було ні жалю, ні сорому, ні спроби зробити біль хоч трохи м’якшим. Він просто викреслив її — спокійно, буденно, як викидають річ, яка більше не потрібна.
Олена Вікторівна тоді плакала довго. Тримала Віру за руку своїми худими пальцями й шепотіла:
— Пробач його, доню. І мене пробач. Не таку людину я сподівалася виростити.
Нотаріус перегорнула сторінку.
— Згідно із заповітом, трикімнатна квартира переходить у власність Ігоря Павловича Зоріна.
Аліса коротко скрикнула від захвату й одразу ж обвила Ігоря руками. Він вдоволено всміхнувся, повернувся до Віри й подивився на неї так, ніби щойно виграв вирішальну битву…
