Марія підвела очі. Сірі, втомлені. У них було щось таке, від чого він дратувався сильніше, ніж від прямої непокори. Не страх. Не любов. Жаль.
— Занадто дорого для мене.
Він тоді холодно всміхнувся:
— Ти моя дружина. Для тебе нічого не буває занадто.
Вона промовчала.
І ось тепер він стояв перед її сейфом, відчуваючи, як у грудях, під ідеально випрасуваною сорочкою, розповзається глуха, липка підозра.
Код він знав. Не мав би знати, але знав. У домі не існувало замків, до яких він не мав доступу. На екрані м’яко блимнули цифри. Клацання пролунало тихо, але Саїдові здалося, що воно розкололо кімнату.
Дверцята відчинилися.
Він очікував побачити порожні футляри. Або пачки грошей. Або листи коханця. Можливо, паспорт, квитки, чужий телефон. Що завгодно, тільки не те, що лежало всередині.
На верхній полиці акуратно стояли всі подаровані ним коробочки. Нерозпаковані або відкриті один раз. Діамантові сережки, важкий браслет, каблучка з великим каменем — усе на місці. Жодної пропажі.
А нижче, під оксамитовою тканиною, лежали зовсім інші речі.
Дешева дитяча шкарпетка із заштопаною п’ятою. Стара фотографія, потерта по кутах: хлопчик років п’яти з серйозними очима сидів на табуреті й тримав у руках пластмасову машинку. Пачка квитанцій із лікарняної каси. Кілька аркушів із печатками. Маленька коробочка з-під ліків. І щільний конверт, перев’язаний синьою гумкою.
Саїд завмер.
Він витяг фотографію. Хлопчик був світловолосий, худенький, з уперто стиснутим ротом. Очі — Маріїні. Такі самі сірі, насторожені, ніби дитина вже знала, що дорослим довіряти небезпечно.
На звороті було написано російською: «Артем. П’ять років. Не забути купити зимові черевики».
Саїд повільно перевів погляд на квитанції. Він не все розумів без перекладача, але слова повторювалися. Клініка. Операція. Реабілітація. Заборгованість. Терміново.
У конверті виявилися гроші. Небагато за його мірками — жалюгідна сума, яку він міг залишити офіціантові за добрий вечір. Купюри були різні, пом’яті, ніби їх збирали по одній: зняті з рахунку, заощаджені на таксі, приховані з домашніх витрат.
Серед паперів лежав лист. Складений учетверо, вологий на згині, ніби його тримали мокрими руками.
Він розгорнув.
«Мамо, я вже не плачу, коли мені роблять уколи. Тьотя Оля сказала, що ти скоро приїдеш. Я стараюся їсти. Тільки вночі страшно. Ти казала, що якщо рахувати до ста, страх минає, але він не минає. Приїжджай. Я нікому не скажу».
Саїд прочитав листа тричі. Слова розпливалися. У кімнаті стало так тихо, що він почув власне дихання — нерівне, чуже.
Молода дружина-українка, як називали її в його оточенні з лінивою поблажливістю, ховала не коханця. Не коштовності. Не гроші на втечу.
Вона ховала дитину.
І він, людина, звикла вирішувати угоди одним поглядом, уперше за багато років справді втратив дар мови.
Марія повернулася за годину…
