Я сидів на старій парковій лавці, тримав між пальцями сигарету й намагався зрозуміти, чому тиша після служби тисне на вуха сильніше, ніж гуркіт далеких вибухів. Повітря пахло мокрим листям, дешевим тютюном і чужим спокійним життям, до якого мені ще тільки належало повернутися. Я вже майже перекона
в себе, що сьогодні нічого не станеться, що можна просто досидіти до сутінків і не чекати біди з-за кожного дерева.
І тут до мене кинулася дівчина.
Вона вилетіла з алеї так різко, ніби за спиною в неї був не парк, а пожежа. Років дев’ятнадцять, може, трохи більше. Обличчя біле, губи пересохлі, куртка розстебнута, хоча вітер пробирав до кісток. Вона озирнулася через плече, спіткнулася, ледь не впала, але в останню мить добігла до мене й обома руками вчепилася в мою долоню.
За нею йшли троє.
Не поспішали. І саме це було найгірше. Так не біжать випадкові перехожі, так ідуть люди, які впевнені: здобич однаково нікуди не дінеться. Міцні, широкоплечі, у темних шкіряних куртках, з обличчями, на яких давно не затримувалося нічого людського.
Дівчина підвела на мене мокрі від сліз очі й голосно, так, щоб чули ті троє, видихнула:
— Тату… нарешті! Я тебе всюди шукаю!
А потім одразу нахилилася ближче. Її дихання було коротким, зірваним, пахло холодом і страхом.
— Підіграйте, будь ласка, — прошепотіла вона ледь чутно. — Вони за мною. Якщо заберуть, мене вб’ють.
Я бачив її вперше. Не знав ні імені, ні голосу, ні того, звідки вона взялася в моєму житті. Але троє вже зупинилися за її спиною, і сумнівів не лишалося: вона не перебільшувала.
У цю мить я зрозумів, що моє мирне життя скінчилося, так і не встигнувши по-справжньому початися. Війна, яку я намагався залишити за спиною, просто змінила вулицю, форму й обличчя.
За кілька годин до цієї зустрічі я стояв на пероні з важким армійським мішком біля ноги й дивився, як повз мене тече вокзальний натовп. Люди поспішали, сварилися, тягли сумки, зустрічали родичів, купували гарячий чай у пластикових стаканах. У кожного було куди йти. У кожного, крім мене.
Мене звали Данило Левченко. Сорок три роки. Колишній майор десантних військ.
Слово «колишній» іще дряпало слух. Усе доросле життя я прожив так, ніби в людини є тільки наказ, дорога, зброя, побратими й короткий сон між тривогами. Училище, частини, далекі гарнізони, відрядження туди, де камінь розжарювався під підошвами, а небо вранці висіло низько й сіре, ніби його присипало попелом. Я надто довго бачив світ крізь приціл, крізь пил на броні, крізь обличчя хлопців, яких увечері ще чув живими, а вранці вже вписував у сухий папір для їхніх матерів.
Документи про звільнення лежали у внутрішній кишені куртки. Там само була невелика пачка грошей — усе, чим держава розрахувалася зі мною за роки, яких уже не повернути. Я віддав службі здоров’я, сон, друзів і ту наївну впевненість, що якщо ти стоїш за праву справу, справедливість сама знайде дорогу.
Вона не знаходила. Ніколи. Її доводилося тягти на собі, як пораненого через каміння, і часто вона помирала на півдорозі.
Рідне місто зустріло мене чужим. Колись заводські труби були його диханням, а величезний комбінат — серцем. Тепер половина цехів стояла порожня, вікна дивилися на вулиці чорними проваллями, за парканами іржавіли крани й вагони. Зате біля кожного перехрестя виросли ґратчасті кіоски, гральні зали, нічні кафе з каламутними вивісками й люди в дорогих куртках, які дивилися на перехожих так, ніби заздалегідь знали їм ціну.
Місто змінило господарів. Тільки раніше це називали владою, а тепер — кришею. Вирішували не ті, хто мав посади, а ті, кому вистачало нахабства, грошей і зброї.
Дому, куди можна було повернутися, у мене теж давно не стало. Батьки померли один за одним, поки я мотався далекими гарнізонами. Була молодша сестра — Мар’яна. Сміхотлива, тоненька, з вічно розпатланою косою й листами, де вона малювала на полях квіти. Вона захворіла, коли я був далеко. Писали, що все сталося раптово: запалення легень, ускладнення, лікарня. Коли повідомлення дійшло до частини, її вже поховали.
Я не встиг….
