Артем Коваленко увійшов до «Гранд Меридіана» за сім хвилин до півночі. На ньому була вицвіла сіра толстовка, звичні джинси та старі кросівки, що давно втратили свій первісний колір. На лівому плечі спала восьмирічна Лада, притискаючи до грудей плюшевого ведмедика на ім’я Штурман.
У ведмедика було наново пришите вухо й стертий оксамитовий ніс. Лада брала його в кожну поїздку, і тепер її пальці навіть уві сні міцно тримали іграшку, ніби тільки Штурман міг підтвердити, що нескінченна дорога нарешті скінчилася.
До дому залишалося ще близько півтори години. Рейс затримали спершу через технічну несправність, потім через грозовий фронт. Артем провів в аеропорту кілька зайвих годин: годував доньку вафлями з автомата, відповідав на повідомлення, що накопичилися, і намагався не показувати, наскільки виснажився після тримісячного відрядження.
Коли літак приземлився, була майже одинадцята. Лада трималася без вередувань, але в машині заплющила очі в нього на плечі й перестала боротися зі сном. Сам Артем відчував, як важчає голова й розпливається увага. Він розумів: у такому стані продовжувати довгу дорогу додому нерозумно.
Рішення здавалося простим. Від аеропорту до «Гранд Меридіана» було двадцять хвилин. Великий знайомий готель, цілодобова стійка реєстрації, вільне ліжко до ранку. Артем не попереджав про приїзд: він часто з’являвся у своїх готелях без дзвінка, щоб бачити звичайну роботу, а не виставу, підготовлену до візиту власника.
Лобі виглядало саме так, як і мало виглядати у флагманському готелі. Тепле світло ковзало мармуром, із прихованих колонок тихо лунав джаз, у повітрі тримався аромат дорогого дифузора, який Артем колись обирав сам. Біля стін стояли шкіряні крісла, на стійці — ваза зі свіжими квітами, у глибині мерехтів прозорий ліфт.
Праворуч, у барі, двоє чоловіків розмовляли над келихами. Усе здавалося спокійним і правильним, аж поки Артем не підійшов до стійки реєстрації.
За нею стояв молодий адміністратор років двадцяти п’яти. Біла сорочка сиділа бездоганно, зачіска не вибилася ані на волосину, на бейджі значилося ім’я: Назар. Він підвів очі від монітора й за одну коротку секунду встиг оглянути толстовку, джинси, потерте взуття і сплячу дівчинку.
Артем надто добре знав такий погляд. Його батько бачив його майже щодня протягом двадцяти двох років.
— Добрий вечір, — сказав Артем. — Потрібен звичайний номер на одну ніч. Категорія не має значення.
Назар не відповів одразу. Ще раз подивився на гостя, тепер повільніше, ніби шукав підтвердження вже ухваленому рішенню.
— У вас є бронювання?
— Ні. Ми щойно з дороги.
Адміністратор повернувся до екрана, кілька разів пересунув мишку й майже відразу похитав головою.
— На жаль, вільних номерів сьогодні немає.
Артем обережно поставив сумку біля стійки, щоб не розбудити Ладу.
— Зовсім жодного?
— Готель повністю заповнений.
Два дні тому Артем переглядав зведення перед вильотом. Завантаженість «Гранд Меридіана» становила шістдесят вісім відсотків. За цей час показники могли змінитися, але не настільки, щоб у будній вечір зникли всі вільні кімнати.
— Навіть найпростішого номера? На одну ніч?
— Я вже відповів, — промовив Назар. У його голосі вперше проступило нетерпіння.
Лада ворухнулася, не розплющуючи очей.
— Тату, ми приїхали?
— Майже. Потерпи хвилинку.
Артем знову подивився на адміністратора.
— Покличте чергового керівника.
Назар узяв внутрішній телефон і, відвернувшись, коротко повідомив:
— Олеже Віталійовичу, тут відвідувач наполягає на розмові з вами.
Поки він слухав відповідь, вхідні двері розчинилися. До лобі зайшла пара років сорока: чоловік у дорогому темному піджаку й жінка у світлому пальті з широким коміром. За ними м’яко котилися невеликі валізи.
Назар помітив нових гостей раніше, ніж вони дійшли до стійки. Його постава стала ще рівнішою, а обличчя миттєво набуло привітного виразу.
— Ласкаво просимо до «Гранд Меридіана». Чим можу допомогти?
— Потрібен номер на ніч, — відповів чоловік. — Бронювання, на жаль, немає.
— Звісно. Одну хвилину.
Кілька натискань на клавіатуру — і вільна кімната знайшлася.
— Можу запропонувати делюкс на вісімнадцятому поверсі. Вас влаштує?
Пара погодилася. Артем стояв за три кроки й мовчки спостерігав, як Назар оформлює документи, видає картки й бажає приємного відпочинку. Ні обурення, ні спроб перебити. Він лише запам’ятовував кожне слово і кожну зміну в голосі адміністратора.
Коли гості пішли до ліфта, Назар знову став холодним.
— Ви щойно заселили людей без бронювання, — тихо сказав Артем.
— Номер звільнився.
— За три хвилини?
— Таке трапляється.
Артем кивнув, не відводячи погляду. Тепер справа була вже не в помилці програми і не в непорозумінні біля стійки…
