Із службових дверей вийшов чоловік років сорока п’яти. Темний костюм, строгий краватка, зачесане назад волосся — усе в ньому підкреслювало посаду, яку він звик носити як знак особистої вищості.
— Добрий вечір. Олег Віталійович Черненко, черговий керівник. У чому проблема?
— Нам із донькою потрібен будь-який вільний номер до ранку, — відповів Артем. — Ми з дороги, дитина спить на руках.
Олег Віталійович кинув погляд на Назара. Той ледь помітно хитнув головою. Артем уловив цей рух.
— Мій співробітник уже пояснив ситуацію, — сказав керівник. — Підхожих номерів немає.
— Він заявив, що готель заповнений, а потім заселив пару без бронювання.
— Персонал має право діяти на власний професійний розсуд.
— На власний професійний розсуд, — повторив Артем без насмішки. — Що саме в нашій ситуації здалося вам неприйнятним?
Відповіді не було. Погляд керівника говорив ясніше за слова: розмова затягнулася, відвідувачеві час зникнути.
— Боюся, ми нічим вам не допоможемо.
Над стійкою висіла невелика світла табличка з темними літерами: «Кожен гість — як удома». Артем затримав на ній погляд, потім відійшов до найближчого крісла, сів і вмостив доньку зручніше. Штурман зісковзнув з її ліктя, і Лада, не прокидаючись, машинально підтягла ведмедика до себе.
Олег Віталійович кілька секунд дивився на них із недовірою.
— Вам доведеться залишити готель.
— Я спокійно сиджу в загальнодоступному лобі, не шумлю й нікому не заважаю.
— Це приватна територія.
— Тоді викликайте охорону, — відповів Артем. — Я хочу, щоб усе, що відбувається, було оформлене офіційно.
У барі стало тихіше. Чоловіки перестали розмовляти, а молода консьєржка за окремою стійкою завмерла, поклавши руки на клавіатуру. На її бейджі було написано: Марина.
Олег Віталійович сухо кивнув Назару. Той зателефонував охороні. Артем тим часом дістав телефон і набрав номер, який знав напам’ять.
— Павле Миколайовичу, ви в готелі?
Після короткої відповіді він сказав:
— Підійдіть у лобі. І нікого поки не попереджайте.
— Буду за десять хвилин, — долинуло з трубки.
Лада прочинила очі.
— Тату, нас змусять піти?
— Ні. Сьогодні ми залишимося тут.
Із бокового проходу з’явилися двоє охоронців. Старшого, широкоплечого чоловіка з важкими руками, звали Тарас. Другий, Денис, був помітно молодший і тримався рівно, хоча вперто дивився кудись між кріслом і стійкою.
Лада побачила їх, потім перевела погляд на табличку й повільно прочитала вголос:
— «Кожен гість — як удома».
Вона помовчала, остаточно прокидаючись.
— Тату, чому тоді нас виганяють?
Олег Віталійович відвернувся. Назар уткнувся в монітор. Охоронці обмінялися швидким поглядом, а один із чоловіків у барі дістав телефон.
— Гарне запитання, — сказав Артем доньці. — Дуже влучне.
Тарас підійшов ближче. На його обличчі не було ні злості, ні бажання принизити. Це було обличчя людини, яку викликали виконати неприємне розпорядження.
— Нам повідомили про конфлікт. Прошу вас вийти.
— Мене звати Артем Ілліч Коваленко, — спокійно промовив Артем. — Я перебуваю у відкритому для гостей лобі, порядку не порушую. Назвіть підставу, на якій ви мене видворяєте.
Тарас завагався.
— Територія належить приватній компанії.
— Але працює як цілодобовий готель і запрошує відвідувачів звертатися до стійки реєстрації.
Охоронець знову подивився на керівника. У цьому погляді читався сумнів, який він поки не наважувався висловити. Олег Віталійович ледь помітно наказав йому продовжувати.
Тарас зробив крок. Тієї ж миті Лада розплющила очі остаточно. Вона не заплакала й не відсахнулася, лише випросталася поруч із батьком, обхопивши Штурмана обома руками.
— Це через нас? — спитала вона.
— Не через нас, — відповів Артем. — Причина в тому, як вони вирішили вчинити.
Дівчинка повернулася до керівника. Її спокійний прямий погляд виявився для дорослих незручнішим за будь-яке звинувачення.
— Чому ви хочете, щоб ми пішли? Ми нічого поганого не зробили. Ми лише попросили кімнату, бо втомилися.
У лобі запанувала особлива тиша. У ній не було спокою: кожен присутній розумів очевидність дитячих слів і не знав, куди відвести очі.
— Приберіть дитину від цієї розмови, — сказав Олег Віталійович Артемові.
— Вона не заважає. Вона стала учасницею розмови тієї миті, коли ви відмовили нам обом.
Керівник подивився на Ладу й заговорив тим рівним тоном, яким деякі дорослі намагаються відбутися від дітей:
— Іноді вільних місць справді не буває.
— Але ви дали кімнату тим людям, — заперечила Лада. — Вони прийшли пізніше. Я бачила.
— У них інша ситуація.
— Яка?
Олег Віталійович не знайшов відповіді. Чоловік біля бару підняв телефон вище й уже не приховував, що знімає те, що відбувається. Марина за стійкою консьєржа не натиснула жодної клавіші.
Слова дівчинки не звучали ні хитро, ні зухвало. Вона просто зіставила те, що побачила, з обіцянкою на стіні й спитала про різницю, яку дорослі намагалися не називати…
