Коли Марина відчинила вхідні двері, у передпокої вже розігрувалася сцена, до якої її ніхто не збирався готувати. Денис підпирав плечем одвірок і ліниво водив зубочисткою по зубах, ніби зустрічав не дружину після зміни, а випадкову квартирантку, що затримала плату.
Поруч тупцяла незнайома дівчина років двадцяти в рожевому пуховику. Чоловік кивнув на неї з недбалістю людини, заздалегідь упевненої у своєму праві розпоряджатися чужим життям. «Це Евеліна. Поки поживе тут, у твоїй кімнаті. А ти переберешся на балкон або в комору. Там тепло».
Евеліна втягнула носом повітря й поправила сумку, що старанно вдавала дорогу. Її важкі накладні вії тремтіли, але збентеження не заважало їй оглядати паркет. За цей паркет Марина два роки тому віддала три зарплати, і зараз незвана гостя вже приміряла кімнату господині на себе.
Позаду молодих височіла Клара Захарівна. Схрестивши руки поверх квітчастого халата, вона спостерігала за невісткою з тріумфом переможниці. Свекруха явно чекала сліз, крику й валізи, яку Марина покірно потягне з квартири під схвальним поглядом усієї родини.
Але Марина лише зняла рукавички й поклала ключі на тумбочку. Тридцять днів тому від обширного інфаркту помер Петро Семенович — єдина людина в цьому домі, яка ставилася до неї по-людськи. Він збирав моделі кораблів, бурчав на телевізор і бачив, як невістка працює адміністраторкою в цілодобовій стоматології, щоб утримувати дорослих родичів. Іноді зі своєї скромної пенсії він непомітно совав їй кілька купюр на колготки.
Поки свекор був живий, дружина й син не дозволяли собі такої зухвалості. Його квартира площею шістдесят квадратних метрів, куплена задовго до шлюбу з Кларою, здалася їм уже отриманою спадщиною, щойно господар пішов із життя. Марина перевела погляд із чоловіка на свекруху й спокійно перепитала: «Отже, ви вирішили відправити мене на балкон…»
