Чоловік принизив дружину тостом перед 50 гостями на ювілеї свекрухи, але через відеозв’язок його чув і директор

— Мамо, пробач мені. Пробач, що привів у сім’ю такий тягар.

На чолі столу стояв мій чоловік із келихом у руці. Його матері виповнилося сімдесят п’ять років; у ресторані зібралися п’ятдесят гостей, грала жива музика. Промовивши останні слова тосту, Андрій указав на мене підборіддям — навіть руки не підняв. Так показують на стару шафу, яку шкода викинути.

У відповідь пролунали оплески. Не ніяковий смішок, не спроба відвести очі. Гості плескали: тост закінчився на високій ноті, а на банкетах зазвичай дякують за завершення промови, не вслухаючись у її зміст. Ірина, сестра Андрія, плескала гучніше за решту, ще й посвистувала. До неї приєдналися друзі чоловіка з роботи, сусідки свекрухи з під’їзду.

Долоні іменинниці залишалися нерухомими. Галина Павлівна сиділа з прямою спиною й дивилася через стіл на мене. Я мовчала у своїй сірій сукні. Посеред столу, між салатницею та вазою з трояндами, на маленькому штативі стояв телефон Андрія. На екрані тривав відеозв’язок, і я дивилася туди.

Через одинадцять хвилин пролунав дзвінок. Андрій схопив телефон; щойно прочитав ім’я, як обличчя розпливлося в усмішці. Виходити з-за столу він не став. Навпаки, увімкнув гучний зв’язок, щоб ніхто не пропустив: самому Андрієві в суботу телефонує директор.

— Зайцеве, тебе звільнено. Передай слухавку своєму тягарю.

Низький, спокійний голос із маленького динаміка було чути всій залі. За столом замовкли, і до нас долинув стукіт ножа: на ресторанній кухні кухар рубав зелень. Гітарист завмер на сцені, піднявши руку. Ірина сиділа з розведеними долонями, ніби так і не встигла завершити оплеск.

Андрій Михайлович Зайцев, начальник відділу постачання, тримав телефон і бліднув. Спочатку побіліли вуха, потім усе обличчя. Звернувся він не до директора — до мене. За двадцять два роки спільного життя я жодного разу не чула в нього такого голосу: здавленого, хрипкого.

— Хто? Вона?

— Так, Андрію. Вона.

Телефон тремтів у його руці. Чоловік не міг зрозуміти, навіщо директорові великої будівельної компанії знадобилася його дружина і чому сімейний тост раптом закінчився звільненням. Адже я дев’ять років ніде не працювала: варила борщі, возила його матір по поліклініках. За двадцять два роки Андрій так і не поцікавився, хто я. Слово «тягар» він повторював удома роками — щотижня, іноді щодня. Тепер промовив його знову, в урочистому тості перед пів сотнею гостей.

Мені сорок шість років, мене звати Оксана. Заміж я вийшла у двадцять чотири, одразу після економічного інституту. У мене був диплом із відзнакою, а планів — повна голова.

Мій батько, Василь Степанович, працював інженером-будівельником. У дев’яності заводи закривалися один за одним, і тато разом з інститутським другом Віктором Савчуком зібрав бригаду. Починали з дач. За ними пішли котеджі, склади, потім уже цілі будинки.

З Андрієм я познайомилася на весіллі подруги. Високий, гучний свідок, у якого на будь-яку нагоду знаходився анекдот. А тости він виголошував так, що навіть офіціанти плакали. Говорити він умів уже тоді.

Татові Андрій не сподобався з першого дня. Коли ми їх познайомили й Андрій пішов, батько заговорив зі мною на кухні.

— Оксанко, у нього все в горлянку пішло та в самолюбство. Хто так голосно регоче з власних жартів, згодом почне сміятися й з тебе.

Я образилася. Цілий тиждень не розмовляла з батьком, а потім вийшла за Андрія. На нашому весіллі тато сидів із кам’яним обличчям. Тосту від нього так і не дочекалися — жодного. Андрій зате виголосив за нього чотири.

Спочатку ми жили нормально. Я влаштувалася економісткою на великий молочний комбінат, стала старшою економісткою, потім очолила плановий відділ. Цей шлях зайняв у мене десять років. За ті самі десять років Андрій устиг змінити сім робіт. Тоді він був менеджером у фірмі, що торгувала сантехнікою. Продавав добре, домовлятися вмів, але надовго ніде не залишався. То начальник дурень, то відсоток не той, то клієнти жлоби.

Коли моя зарплата стала більшою за його, почалися перші неприємності. Пам’ятаю, мені видали премію. Я купила торт, принесла його додому й запропонувала відсвяткувати.

— Андрійку, давай відсвяткуємо.

Чоловік спочатку подивився на торт, потім на мене. Його відповідь я запам’ятала назавжди.