На самій вершині кам’яного кряжа, там, де стежка звужувалася до нерівної смуги між скелею і порожнечею, вже третій день стояла біла кобила на ім’я Лада. Здалеку вона здавалася нерухомою плямою світла на сірому тлі каміння, ніби хтось залишив на краю урвища живу статую. Унизу шумів вітер, у розколинах перекочувався дрібний осип, а над прірвою висіла важка тиша, від якої в людей мимоволі стискалися плечі. Пастухи, які першими її помітили, зупинилися на сусідньому схилі й довго не могли зрозуміти, чому тварина не йде.
Спершу ніхто не надав цьому дивному впертюхству особливого значення. Мало що може трапитися з конем у горах: злякався різкого звуку, збився з дороги, відбився від людини, не наважується пройти вузькою кам’яною стежкою. Ладу було видно здалеку, і її біла шия, витягнута над урвищем, тривожила погляд, але люди ще намагалися пояснити все просто. Хтось сказав, що вона, мабуть, чекає на господаря. Хтось припустив, що поруч міг бути звір або запах, який її налякав. Тоді ці слова прозвучали майже буденно, без справжньої тривоги.
Та вже надвечір першого дня стало ясно: звичайним переляком цього не поясниш. Кобила не відходила від самого краю, хоча поруч залишали корм і воду. Вона підходила до відра, опускала морду, робила кілька ковтків, а потім знову поверталася до прірви. Їжа лишалася майже неторкнутою. Іноді Лада переступала з ноги на ногу, ніби м’язи вже не витримували напруження, але щойно хтось підходив надто близько, вона скидала голову й відступала не назад, а вбік, лише для того, щоб знову повернутися до того самого місця біля урвища.
На другий день до скелі почали підходити частіше. Місцеві жителі, добровольці, пастухи — всі дивилися на кобилу з однаковим подивом. Вона не металася, не намагалася втекти, не кликала інших коней. Її поведінка була моторошно осмисленою. Вона стояла так, ніби виконувала важке, майже неможливе доручення, якого люди поки що не могли збагнути. Час від часу з її грудей виривалося тихе іржання — не гучне, не дике, а протяжне й надломлене. Звук ішов униз, розчинявся між камінням і повертався глухим луною.
Саме цей голос змушував людей замовкати. Навіть ті, хто звик до гірських стежок, до крутих схилів і раптових обвалів, не могли байдуже слухати, як Лада знову й знову схиляє голову над безоднею. Здавалося, вона розмовляє не з людьми, а з тим, що ховалося внизу, за сірим проваллям, куди людське око майже не сягало. Дехто намагався підійти лагідно, простягав до неї руки, говорив спокійним голосом, але кобила ніби не чула. Точніше, чула, але не вважала це головним. Головним для неї було те, що перебувало під скелею.
За кілька днів до того, як Ладу помітили на вершині, її господар, шістдесятивосьмирічний Остап Коваль, вирушив у гори верхи. Він був власником невеликого кінного господарства й давно знав тутешні стежки — упевнено, без метушні. Для нього ці місця не були чужими: кожна кам’яна складка, кожен поворот, кожен небезпечний уступ здавалися знайомими. Остап не любив зайвих слів про свій досвід, але всі знали, що він ходив у гори багато разів і в добру погоду, і тоді, коли небо ставало низьким, а вітер починав гнати схилами сірий пил…
