Оксана вступила до університету тихою, майже непомітною дівчиною. На перших парах вона обирала місця біля стіни, у їдальні сідала подалі від своєї групи й ховала обличчя за рудим волоссям і великими окулярами.
Назара вона помітила одразу, як і багато хто. Він навчався на останньому курсі, був високим, чарівливим, із густими кучерями й рідкісною легкістю у спілкуванні. Дівчата проводжали його поглядами, а він раптом звернув увагу не на найсміливіших і найяскравіших, а на сором’язливу першокурсницю, яка червоніла від будь-якого запитання.
Одного разу Назар підсів до неї за обідом і заговорив так просто, ніби вони давно знайомі. Оксана майже не відповідала: усміхалася, кивала, ховала очі. За всю перерву вона сказала лише кілька слів, але його це не відштовхнуло. Наступного дня він знову опинився поруч, потім ще раз, а потім це стало звичкою.
Він розповідав про себе, ставив їй обережні запитання, жартував, не ображаючись на її мовчання. За місяць Оксана вже чекала на його появу. Вона стала вільніше триматися, частіше усміхалася, менше боялася чужих розмов. Назар непомітно вивів її з тієї замкненості, у якій вона звикла ховатися.
Але наближався його випуск: захист, іспити, практика, робота. Він дедалі рідше з’являвся в університеті, а Оксана сумувала за ним і не приховувала цього. Одного разу вони сиділи в алеї біля корпусу, у теплому весняному повітрі, і вона зізналася, що їй шкода їхніх рідкісних зустрічей.
Назар усміхнувся й сказав, що має пропозицію. Він кілька секунд дивився на неї, ніби даючи час зрозуміти, потім нахилився й поцілував її…
