— Підпишеш відмову до п’ятниці, — сказав Дмитро й поклав на кухонний стіл тонку папку з прозорою обкладинкою. — Або я сам подам заяву. За крадіжку маминих грошей. За те, що ти її довела.
Марія сиділа навпроти нього в старому маминому халаті, бо свій светр зранку залила кавою й так і не знайшла в собі сил перевдягтися. На плиті холола каструля з гречкою, у раковині стояли три чашки після сусідок, які приходили пом’янути Наталію Петрівну. На підвіконні лежали мамині окуляри — дужка заклеєна ізоляційною стрічкою, скельця мутні від пилу. Марія весь ранок не могла прибрати їх до шафи: здавалося, варто сховати окуляри — і мати остаточно зникне з квартири.
Дмитро стояв біля столу в дорогій куртці, яку не знімав, ніби боявся забруднитися їхньою кухнею. Його дружина Ірина трималася біля дверей, схрестивши руки на грудях. Вона мовчала, але її мовчання було гучніше за будь-які слова: примруження, стиснуті губи, легка бридливість у погляді. Десятирічна Даша визирала з коридору, вчепившись пальцями в одвірок.
— Ти що верзеш? — Марія спробувала підвестися, але коліна ніби налилися водою. — Які гроші? Я все витрачала на ліки, на доглядальницю, на продукти. Ти ж сам жодного разу…
— Не починай, — перебив Дмитро. — Мама мені все розповіла. І про картку, і про те, як ти її лякала будинком для літніх людей. Не треба робити великі очі.
У Марії в горлі став клубок. Вона чула, як за стіною в сусідів увімкнули воду. Звичайний звук, домашній, глухий, а в неї раптом затремтіли руки — так, що чайна ложечка на блюдці тихо дзенькнула.
— Мама такого сказати не могла.
— Мама багато чого не могла при тобі, — усміхнулася Ірина. — Бо ти тримала її тут як заручницю…
