Марія подивилася на папку. Усередині лежала копія якогось договору, роздруківка, кілька аркушів із печатками. Літери розпливалися. Вона побачила тільки мамине прізвище, адресу квартири й ім’я Дмитра. Внизу — підпис, схожий на мамин: нерівний, із довгою петлею біля літери «Н».
— Квартира тепер моя, — сказав Дмитро вже тихіше. — Мама підписала договір. Вона втомилася від твоєї жадібності. Я даю тобі по-доброму кілька днів. Збираєш речі, забираєш Дашу й ідеш. Не змушуй мене ганьбити тебе офіційно.
Даша в коридорі схлипнула. Марія повернула голову, хотіла сказати доньці: «Іди до кімнати», але голос не вийшов. У скронях стукало. На мить вона побачила матір в останній вечір — маленьку, суху, з посірілим обличчям, що лежала на подушці. Наталія Петрівна тоді ловила її пальці й шепотіла щось уривчасте: «Сумка… Лиска… Машуню, не віддавай…» Марія вирішила, що мати марить від температури. Вона плакала, гладила її по волоссю й повторювала: «Тихо, мамо, я тут».
— Ти не маєш права нас виганяти, — нарешті сказала вона.
Дмитро нахилився, сперся долонями об стіл. Від нього пахло різким одеколоном і холодним повітрям із вулиці.
— Маю. І ще й як. А якщо впиратимешся, я зроблю так, що тобі й з роботою буде непереливки, і з дочкою. Ти думаєш, ніхто не повірить, що ти знімала гроші з картки хворої матері?
Він випростався, взяв папку й постукав нею по столу, ніби ставив крапку.
— До п’ятниці.
Коли за ними зачинилися двері, Марія довго стояла посеред кухні. Даша підійшла ззаду й притулилася чолом до її спини.
— Мам, ми справді підемо?
Марія обернулася, обійняла доньку так міцно, що та пискнула.
— Ні, — сказала вона. — Ні, чуєш? Ніхто нас не вижене.
Та сама вона в цю мить не вірила жодному своєму слову…
