Того дня, коли Олена Мельник уперше за рік змусила себе знову піднятися на старий цвинтар, дощ ішов такий дрібний і впертий, ніби не падав із неба, а просочувався просто з повітря. Він липнув до волосся, стікав за комір, залишав на темному пальті сірі плями. Олена несла під пахвою оберемок білих хризантем, куплених у мовчазної жінки біля зупинки, а в другій руці тримала пакет із ганчіркою, свічкою і маленькою металевою щіткою.
Вона не була тут майже три місяці.
Спершу не могла приходити щотижня, як обіцяла синові в перші дні після похорону. Потім почала боятися самої дороги: підйому між голими кущами, іржавої хвіртки, мокрої глини під ногами, однакових плит, на яких чужі імена здавалися живішими за її власне. Потім захворіла. Точніше, не захворіла — просто одного ранку не змогла встати з ліжка. Лежала і слухала, як на кухні капає кран, як за стіною сусідська дитина вчить вірш, як телефон вібрує на тумбочці, доки не стихає. Світ жив поруч, настирливо й безжально.
Артем загинув рік тому.
Так сказали.
Так було написано в паперах.
Так сказав слідчий, зморений лікар, сусідка, колишній чоловік, свекруха, навіть Дмитро, її старший син, який тоді стояв біля дверей моргу білий як стіна і повторював:
— Мамо, тримайся. Тільки тримайся.
Олена трималася. Спершу заради похорону, потім заради дев’ятого дня, потім заради сороковин. Потім заради того, щоб не збожеволіти, коли люди почали говорити тихіше в її присутності. «Бідна Олена», «такий хлопець був», «молодий зовсім», «мати не повинна ховати дитину». Вона ненавиділа ці фрази. У них було забагато правильної жалості й замало повітря.
Могила Артема була в дальньому ряду, під старою кривою березою. Олена вибрала це місце сама, бо навесні там було світло, а влітку листя ворушилося над хрестом, ніби хтось гладив повітря. Пам’ятник ще не поставили — лише тимчасова дерев’яна табличка з фотографією під склом. На знімку Артем усміхався трохи винувато, мружачись від сонця, у тій самій картатій сорочці, яку Олена потім віддала Дмитрові, бо не могла бачити її в шафі.
Вона йшла, рахуючи повороти. Повз чорного гранітного янгола, повз огорожу зі штучними трояндами, повз могилу жінки з прізвищем Шевченко. Стежка розкисла, черевики грузли в глині. Кілька разів Олена зупинялася, переводила подих, поправляла квіти.
Біля могили вона завмерла.
Спершу їй здалося, що вона переплутала ряд.
Вона підвела очі на березу, потім на табличку. Ні, фотографія Артема була там. Його обличчя за мутним склом. Його усмішка. Його очі.
Але земля на могилі провалилася.
Не просто просіла від дощу, як буває навесні. Посеред горбика зяяла темна вирва, нерівна, з обсипаними краями, ніби хтось знизу втягнув ґрунт усередину. Штучна зелень, яку Олена приносила взимку, перекосилася. Лампадка лежала набік, наполовину втоплена в багнюці. Дерев’яний хрест нахилився так, що здавалося, ось-ось упаде.
У Олени віднялися пальці. Хризантеми зісковзнули вниз і впали просто в мокру землю.
— Ні, — сказала вона вголос.
Голос вийшов чужий, хрипкий.
Вона зробила крок ближче, присіла, торкнулася краю провалу рукою. Глина була холодна, в’язка. Під пальцями обсипався грудок землі, зникнувши в темряві. Олена відсмикнула руку і раптом відчула, як її починає трусити. Не від холоду — від якогось тваринного, миттєвого страху.
— Артемчику…
