Холодний квітень ніби й не збирався поступатися весні. Ніна щільніше запахнула шарф, прикриваючи шию від сирого вітру, і відразу скривилася: густий запах фарби вдарив у ніс, змішався з вологою землею й прілим листям, на яке чорні краплі лягали важкими плямами.
Її знову нудило. Горло стислося, перед очима на мить попливли темні кола. Ніна зупинилася, прикрила повіки й спробувала дихати рівно, глибоко, як радив лікар. Третій місяць вагітності й без того давався взнаки майже щодня, а тут, серед старих огорож, мокрих дерев і запаху свіжої фарби, власне тіло здавалося зовсім чужим.
— Ніно, ти довго ще стоятимеш? — різкий голос свекрухи розітнув тишу. — Бери щітку. Починай із кута. Спершу зняти іржу, а вже потім фарбувати, я ж пояснювала.
Валентина Павлівна стояла трохи осторонь і роздратовано постукувала носком дорогого чобота по плитці. Ідеальне укладання, рівний тон обличчя, акуратно підфарбовані губи — весь її вигляд здавався до безглуздя чужим цьому місцю, де навіть повітря було просякнуте сирістю, тишею й чимось безповоротно втраченим. Ніна машинально смикнула стару куртку, спеціально вдягнену для брудної роботи, і потягнулася до металевої щітки.
«Чому це треба робити саме сьогодні? І чому саме мені?» — думки билися в голові, поки вона слухняно шкребла метал, що облупився.
Цей день мав бути тихим. Днем, коли люди зазвичай не метушаться, не сперечаються, не галасують, коли навіть ті, хто рідко замислюється про душу, намагаються говорити тихіше й не тривожити чужий біль. Але Валентина Павлівна, вочевидь, вирішила інакше: кращого часу для прибирання на могилах вона не знайшла.
Це було вже третє місце за день. Спочатку вони приводили до ладу родинну ділянку батьків свекрухи — там усе сяяло гранітом, гладенькою плиткою й дорогими вінками. Потім заїжджали до її далекої родички: там справа обмежилася тим, що Валентина Павлівна веліла замінити штучні квіти й протерти фотографію. А тепер вони опинилися тут, на дальньому краї кладовища, біля могили Альони.
— Олег міг би й сам приїхати, — не витримала Ніна, коли чергова хвиля нудоти змусила її відкласти щітку. — Не обов’язково було тягти вагітну дружину по кладовищах.
— Мій син працює, щоб ти ні в чому не мала потреби, — сухо відповіла Валентина Павлівна, стиснувши губи. — А свіже повітря вагітним корисне. До того ж я з тобою. І взагалі, це сімейний обов’язок — дбати про могилу Альони.
Ніна стиснула зуби й промовчала. Сперечатися зі свекрухою було однаково що намагатися руками зупинити холодний вітер. Особливо якщо розмова стосувалася першої дружини Олега.
Альона загинула вісім років тому. Упала зі сходів у заміському будинку — так Ніна чула від чоловіка, так само коротко й без подробиць говорила його мати. Трагедія. Нещасний випадок. На цих словах розмова зазвичай закінчувалася.
— Я ненадовго від’їду, — раптом оголосила Валентина Павлівна, ніби щойно згадала про важливу справу. Вона поправила пасмо волосся, хоча воно й так лежало бездоганно. — Години за чотири повернуся. Впораєшся?
Відповіді вона чекати не стала. Розвернулася й пішла до блискучої темної машини, припаркованої біля воріт. Ніна дивилася їй услід, відчуваючи водночас полегшення й злість. Свекруха привезла її сюди, видала фарбу й щітку, а тепер спокійно залишала саму серед могил.
Коли звук мотора стих, Ніна вперше уважно оглянула ділянку. Чорний гранітний пам’ятник, без химерності, але доглянутий. На фотографії — молода жінка з м’якою усмішкою й напрочуд живими очима. Під знімком акуратний напис: Альона Ігорівна Громова, 1987–2016. Двадцять дев’ять років. Усього двадцять дев’ять.
Плитка навколо була чистою, квіти стояли рівно. Лише огорожа вибивалася із загальної охайності: стара фарба здулася, подекуди відвалилася, а під нею проступала бура іржа.
Ніна працювала машинально, водячи щіткою по металу. Сухий скрегіт дратував слух, але поступово ставав майже гіпнотичним. Думки знову поверталися до Валентини Павлівни.
Після того як стало відомо про вагітність, свекруха змінилася. Точніше, її владність і раніше була помітною, але тепер у ній з’явилося щось гарячкове. Вона телефонувала Олегові по кілька разів на день, приходила без попередження, приносила Ніні трав’яні настої «для здоров’я», «для сну», «для майбутньої мами» і з наполегливістю досвідченої наглядачки питала, чи випила вона їх.
Спочатку Ніна намагалася бачити в цьому турботу. Нав’язливу, неприємну, але турботу. Потім ця турбота почала тиснути.
Особливо після однієї розмови…
