— Альона теж була на третьому місяці, коли все сталося, — сказала якось Валентина Павлівна, уважно дивлячись на Ніну поверх чашки. — Жахлива доля. Два життя обірвалися одразу.
Тоді Ніна лише зіщулилася від недоречності цих слів. А тепер, стоячи біля могили першої дружини чоловіка, вона раптом відчула, як зміст сказаного змінюється, темнішає, ніби під ним проступає щось приховане.
З Олегом вони познайомилися через кілька років після смерті Альони. Він уже жив далі, працював, усміхався, але про перший шлюб майже не говорив.
— Це частина мого життя, — якось сказав він. — Але я не хочу весь час повертатися назад.
Ніна не тиснула. Їй здавалося правильним поважати чужий біль. А потім поруч із ними дедалі виразніше почала проявлятися Валентина Павлівна.
Вона і раніше була близька до сина, але після появи Ніни її присутність стала майже постійною. Спершу — дрібні зауваження: не так одяглася, не те приготувала, надто втомлена, надто мовчазна. Потім порівняння з Альоною, незмінно не на користь Ніни. Далі — раптові візити, поради без прохання, скарги на здоров’я, якщо Олег не телефонував вчасно.
— У мене тиск піднімається від того, що ви нічого мені не розповідаєте, — казала вона синові.
Олег лавірував між матір’ю й дружиною, намагався нікого не образити. Але що довше вони жили разом, то ясніше Ніна розуміла: Валентина Павлівна не збирається ділити сина ні з ким.
Після новини про дитину напруження стало майже відчутним.
Одного разу Ніна випадково почула, як свекруха розмовляла телефоном у сусідній кімнаті.
— Я не дозволю якимось зайдам ламати нашу сім’ю, — сказала Валентина Павлівна тихо, але з такою ненавистю, що в Ніни похололи долоні. — Не хвилюйся, я все тримаю під контролем. Скільки можна терпіти цих розлучниць?
Розлучниць. У множині.
З ким вона говорила? Про кого? Чому не про одну Ніну?
