Ніна різко провела щіткою по пруту огорожі, ніби могла стерти з металу тривожні думки. Під іржею проступали світлі смуги. Вечір поволі наближався. Сонце вже не гріло, повітря ставало вологим, а кладовище порожніло. Люди йшли засвітла, і тиша ставала глибшою.
Коли іржу було знято, Ніна відкрила банку з чорною фарбою. Запах одразу став густішим, різкішим, навалився на неї щільною хвилею. Вона відступила до дерева, притиснула долоню до живота й кілька разів повільно вдихнула.
— Тільки б витримати, — прошепотіла вона.
І раптом їй здалося, що поруч хтось прошепотів.
Ніна різко озирнулася. Нікого. Лише дерева над могилами похитували голими гілками, а вітер ганяв по плитці сухе листя.
— Зовсім нерви нікуди не годяться, — пробурмотіла вона й повернулася до огорожі.
Внутрішній бік фарбувати було незручніше. Вузькі прути, вигини, нижні перекладини — доводилося присідати й тягнутися, намагаючись не забруднити куртку. Ніна опустилася навпочіпки, щоб дістатися до нижньої частини, і тоді помітила дивні подряпини.
На внутрішньому боці перекладини щось було вишкрябане. Спочатку їй здалося, що це просто пошкодження старого металу. Але лінії складалися надто осмислено.
Літери.
Серце сіпнулося й забилося швидше. Ніна обережно торкнулася подряпин пальцями, змахнула іржавий пил, зняла залишки старої фарби. Метал був шорсткий, холодний. Поступово напис проступав чіткіше.
«Отрута в чаї».
Ніна відсмикнула руку, ніби метал обпік її.
Ні. Цього не могло бути. Просто гра світла. Іржа. Випадкові лінії, у яких наляканий мозок побачив слова.
Вона дістала телефон, увімкнула ліхтарик і спрямувала промінь на перекладину.
У яскравому світлі літери стали безжально чіткими. А поруч, трохи нижче, було видряпано ще:
«Не пий».
Телефон затремтів у руці. Долоні миттю стали вологими, і Ніна ледь його втримала. Вона притулилася плечем до огорожі, намагаючись не впасти, і змусила себе дихати.
Жарт? Чийсь злий вчинок? Чи попередження?
