Альона впала зі сходів. Нещасний випадок. Так казали всі. Але якщо це була неправда? Якщо жінка встигла зрозуміти, що її вбивають? Якщо, вже не маючи змоги врятуватися, вона залишила послання тій, хто колись опиниться на її місці?
Ніна згадала трав’яні настої, які Валентина Павлівна приносила майже щотижня.
— Для малюка. Для міцного сну. Для спокійних нервів. Пий гарячим, поки корисне не вивітрилося.
І майже завжди свекруха чекала поруч, поки Ніна зробить хоча б кілька ковтків.
Тепер кожна дрібниця ставала на своє місце, змінюючи колір і зміст. Тривожність свекрухи після новини про вагітність. Її нав’язлива турбота. Розмови про розлучниць. Згадки про Альону, яка теж чекала дитину й була на такому самому терміні.
Ніна відкрила камеру й зробила знімки. Один. Другий. Крупно. Під кутом. Із спалахом. Без спалаху. Вона фотографувала доти, доки не переконалася, що напис видно виразно й його не можна буде назвати випадковою тінню.
Десь біля воріт почувся шум машини.
Валентина Павлівна повернулася раніше.
Ніна швидко сховала телефон до кишені, схопила пензель і зробила вигляд, що зосереджено фарбує прути. Серце калатало так сильно, ніби цей звук розносився по всьому кладовищу.
— Ну що, закінчила? — голос свекрухи пролунав за спиною. — А, бачу, всередині ще не все.
— Майже, — Ніна намагалася говорити рівно, але сама чула зрадливе тремтіння.
Валентина Павлівна уважно вдивилася в її обличчя.
— Ти біла як стіна. Знову зле?
— Втомилася. І фарба дуже пахне.
— Розумію, — свекруха кивнула з несподіваною м’якістю. — Давай я допоможу, а потім поїдемо додому. Я, до речі, привезла тобі хороший заспокійливий настій. Тобі зараз треба берегти нерви.
У Ніни по спині пробіг холод.
— Дякую, але сьогодні я краще просто ляжу раніше. Без настою.
— Дурниці, — голос Валентини Павлівни миттю став жорстким. — Я не просто так його везла. Це спеціальний збір для жінок у твоєму стані. Дуже корисний.
Вона забрала в Ніни пензель і взялася фарбувати саме ту перекладину, де був напис. Чорна фарба лягла густим шаром, закриваючи подряпини, ніби свекруха стирала останні слова мертвої жінки.
Але Ніна вже бачила їх.
І зберегла.
«Я не стану наступною», — подумала вона, дивлячись на впевнені рухи Валентини Павлівни. — «І моєї дитини ти не зачепиш».
На мить їй здалося, що Альона на фотографії дивиться просто на неї. У цьому застиглому погляді було не лише попередження. Було щось схоже на надію.
— Дякую, — беззвучно промовила Ніна.
Але слідом за вдячністю прийшов страх. Що тепер робити? Розповісти Олегові? Піти до поліції? Як довести злочин, якому стільки років?
