І як переконати людей повірити подряпинам на старій огорожі?
Сонце опускалося нижче, забарвлюючи камені й хрести в тривожний червонуватий відтінок. День тиші й скорботи добігав кінця. Для Ніни ж починався зовсім інший час — час обережності, страху й боротьби.
Дорога назад здавалася нескінченною. Телефон у кишені куртки ніби палив шкіру крізь тканину. Ніна сиділа поруч зі свекрухою й щосили намагалася не виказати себе: не стискати пальці, не дивитися надто пильно, не здригатися від кожного руху.
— Які у вас плани на вихідні? — Валентина Павлівна першою порушила мовчання, не відриваючи погляду від дороги. — Думаю, в неділю ви з Олегом маєте приїхати до мене на святковий обід. Я приготую дещо особливе.
— Не знаю, — Ніна дивилася перед собою. — Ми наче збиралися побути вдома.
— Удвох? — у голосі свекрухи задзвенів роздратований метал.
— Утрьох, — Ніна мимоволі поклала долоню на живіт.
Губи Валентини Павлівни стиснулися в тонку лінію.
— Свята проводять із сім’єю. А я, наскільки пам’ятаю, все ще частина вашої сім’ї.
Ніна скоса глянула на її руки й лише тепер помітила, як міцно вона тримає кермо. Пальці побіліли від напруження.
— Я поговорю з Олегом.
— От і поговори, — свекруха відразу пом’якшила голос. — А я заварю тобі особливий збір. Для дитини.
Вдома Ніна майже відразу замкнулася у ванній. Відкрила воду на повну, щоб шум перекривав будь-які звуки, і дістала телефон. Фотографії вона розглядала довго, збільшуючи кожну деталь. Сумнівів не залишалося: напис був справжній.
«Отрута в чаї. Не пий».
Вона завантажила знімки в захищене сховище, а з галереї телефона видалила. На випадок, якщо свекруха чи хтось інший раптом вирішить перевірити пристрій. Потім довго стояла під гарячим душем, намагаючись змити з себе запах фарби, кладовищенську сирість і липкий жах, який уже оселився під ребрами.
Коли Ніна вийшла, Олег був удома. Він сидів на кухні, гортаючи щось у телефоні.
— Як день минув? — спитав він, не підводячи голови.
Ніна зупинилася на порозі.
Сказати зараз? Викласти все одразу? Показати фотографії? А якщо він вирішить, що це вагітні страхи? Якщо стане на бік матері, як не раз бувало раніше?
— Нормально, — сказала вона й сіла навпроти. — Твоя мама возила мене по кладовищах. Ми були в Альони.
Олег різко підвів очі.
— Навіщо? Я ж сказав їй, що з’їжджу сам наступного тижня.
— Вона вирішила не чекати. Сказала, що це сімейний обов’язок.
Олег похмурнів, але в його обличчі було лише роздратування, не тривога.
— Пробач. Не думав, що вона тебе потягне. Мама буває… наполегливою.
«Наполегливою», — подумала Ніна. Надто м’яке слово для того, що відбувалося.
— Вона запросила нас на обід у неділю.
— Знову? — Олег втомлено потер обличчя. — Я сподівався, ми проведемо вихідні спокійно.
— Я теж.
— Давай відмовимося, — раптом сказав він. — Нічого страшного. Один раз можна не їхати.
Ніна відчула майже болісну вдячність. Може, зараз саме той момент? Може, він готовий почути?
