Але телефон Олега задзвонив. На екрані висвітилося: «Мама».
— Потім передзвоню, — сказав він і скинув виклик.
Телефон відразу задзвонив знову. Потім ще раз. І ще.
Олег видихнув крізь зуби.
— Краще відповім, інакше вона не заспокоїться.
Ніна мовчки дивилася, як змінюється його обличчя під час розмови: спершу він хмурився, потім виправдовувався, потім втомлювався. Так відбувалося завжди. Валентина Павлівна вміла тиснути на сина доти, доки він не поступався.
— Гаразд, мамо. Так. Приїдемо. На другу.
Коли розмова закінчилася, Олег мав винуватий вигляд.
— Пробач. Вона вже все запланувала. Каже, що дуже засмутиться, якщо нас не буде. Пообіцяла, що ненадовго.
Ніна згадала голос свекрухи: «Я заварю тобі особливий збір».
— Олеже, — обережно почала вона, — тебе не насторожує, що твоя мати відтоді, як дізналася про вагітність, постійно приносить мені трав’яні чаї?
Він знизав плечима.
— Вона завжди захоплювалася травами. Думаю, справді хоче допомогти.
— А ти коли-небудь думав, що з Альоною могло статися не зовсім те, що вам сказали?
Олег змінився на обличчі. Погляд став закритим, настороженим.
— У якому сенсі? Вона впала зі сходів. Це був нещасний випадок.
— Перед цим вона почувалася зле? Запаморочення, слабкість, щось таке?
— Ніно, навіщо ти питаєш? — у голосі чоловіка з’явилася жорсткість. — Так, здається, вона скаржилася на запаморочення. Лікарі казали, вагітність, тиск, звичайна річ.
Запаморочення. Вагітність. Третій місяць.
Ніна змусила себе не показати, як ці слова вдарили в неї.
— Пробач. Просто сьогодні на кладовищі багато думала про неї. Їй же було майже стільки, скільки мені зараз.
Олег опустив погляд на стіл. Його пальці почали нервово постукувати по поверхні.
— Твоя мама тоді теж про неї дбала? — спитала Ніна майже недбало. — Приносила настої?
— Напевно, — він насупився, намагаючись пригадати. — Мама про всіх нас дбала. Як уміла.
Як уміла.
Ніна почула в цій фразі втому і щось іще — чи то сумнів, чи то давній страх, до якого Олег не звик дослухатися.
— Я ляжу, — сказала вона. — Голова розколюється після цього дня.
Олег кивнув. Він явно хотів спитати щось іще, але промовчав.
У спальні Ніна довго лежала без сну. Перед очима стояла фотографія Альони: молоде обличчя, усмішка, світлі очі. Невже вона знала? Невже, відчуваючи наближення біди, знайшла спосіб залишити попередження? Скільки мужності треба, щоб думати не лише про свій страх, а й про ту, хто колись може опинитися наступною?
Уночі Ніні наснилися сходи. Вона стояла нагорі в незнайомому будинку, де пахло деревом і трав’яною гіркотою. Внизу чекала Валентина Павлівна, тримаючи чашку, від якої здіймалася пара.
— Спускайся, люба, — усміхалася вона. — Я приготувала тобі корисне.
Ніна зробила крок, потім ще один. На середині сходів усе хитнулося. Сходинки попливли, поруччя вислизнуло з-під долоні. І раптом у дзеркалі на стіні з’явилося бліде обличчя Альони.
— Не пий, — прошепотіли її губи. — І не спускайся.
Ніна прокинулася мокра від поту. Олег спав поруч. За вікном починався світлий, спокійний світанок, такий звичайний і мирний, що від цього ставало ще страшніше.
Від цього ранку Ніна вже не сумнівалася:
