вона мусить дізнатися правду. Для себе. Для дитини. І для жінки, яка, можливо, померла не випадково.
День минув у побутовій метушні. Олег займався дрібним ремонтом, Ніна поралася на кухні, готуючи святкові дрібниці. Але всі її думки були зайняті одним: як діяти далі.
Увечері, коли чоловік пішов у гараж, вона відкрила ноутбук і почала шукати старі публікації. Замітка про смерть Альони знайшлася швидко. Для невеликої спільноти загибель молодої жінки тоді стала помітною подією.
У тексті йшлося про трагічний нещасний випадок у заміському будинку. Двадцятидев’ятирічна Альона Громова, дружина місцевого підприємця Олега Громова, загинула після падіння з внутрішніх сходів. За попередніми даними, жінка знепритомніла, впала з висоти й дістала травми, несумісні з життям.
Ніна перечитала матеріал кілька разів. Усе було написано сухо й рівно, без натяку на злочин. Але одна деталь змусила її затамувати подих.
У момент події в будинку перебувала лише мати чоловіка загиблої. Саме вона й викликала швидку допомогу, однак медики, які прибули, вже нічим не змогли зарадити.
Лише Валентина Павлівна.
Жодних свідків.
Далі пошук вивів Ніну на ще давнішу замітку. Двадцятирічної давнини. Жінка на ім’я Софія Громова загинула за схожих обставин: упала зі сходів у власному будинку, діставши смертельну травму голови. У замітці згадувалося, що в останні дні вона скаржилася на сильне запаморочення.
Ніна довго дивилася на екран.
Громова. Те саме прізвище.
Могло бути збігом. Але в пам’яті спливла фотографія з дому свекрухи: молодий чоловік, схожий на Олега, тільки старший. Роман, його брат. Той самий, який давно жив окремо й приїздив до матері рідко.
Ніна знайшла сторінку Романа в мережі. Серед старих фотографій виявився знімок: він стояв поруч із красивою темноволосою жінкою. Підпис був короткий: «Моя Софія. Стільки років без тебе».
Ніна записала імена й дати тремтячою рукою.
Дві невістки Валентини Павлівни. Дві вагітності. Два падіння зі сходів. Два випадки запаморочення перед смертю. І поруч — одна й та сама жінка.
Це вже не виглядало випадковістю.
Але що робити з такими здогадками? Напис на огорожі — страшний, але крихкий доказ. Старі замітки — лише збіги. Трав’яні настої — поки що тільки підозра.
Телефон задзвонив так раптово, що Ніна здригнулася. На екрані було ім’я свекрухи.
— Так?
— Дорога, як ти почуваєшся? — голос Валентини Павлівни був солодкавим.
— Нормально. Уже лягаю.
— Завтрашній обід не забула?
— Ні. Ми приїдемо.
— Прекрасно. Я приготую для майбутньої мами невеликий сюрприз. І захопи, будь ласка, ті баночки з травами, що я тобі давала. Я заміню їх свіжими.
Коли дзвінок урвався, Ніна ще довго сиділа нерухомо.
Баночки. Вона жодної не викинула, щоб не викликати запитань, але й не пила вже майже два тижні. Що саме Валентина Павлівна хотіла замінити? І навіщо так наполягала?
Олег повернувся з гаража, пахнучи холодним повітрям і машинним мастилом.
— Машину перевірив. Завтра доїдемо без пригод, а то мама нам цього не пробачить.
Ніна дивилася на чоловіка й намагалася зрозуміти, чи можна довірити йому весь жах своїх підозр.
— Олеже, — сказала вона обережно, — у Романа ж була дружина до теперішньої?
Він здивувався.
— Була. Софія. Вона давно померла. А чому ти питаєш?
— Згадала фото в твоєї мами. Як вона загинула?
Олег насупився.
— Нещасний випадок. Упала зі сходів. Роман потім довго не міг оговтатися. З чого раптом такі питання?
Пульс Ніни пришвидшився.
— Вона була вагітна?
Олег завмер.
— Звідки ти… Так, здається, була. Я тоді підлітком був, погано пам’ятаю. Ніно, поясни, що відбувається.
Вона дивилася на нього, відчуваючи, як між ними зростає відстань. Вони сиділи майже поруч, але їй здавалося, що чоловік стоїть на іншому березі.
— Коли я фарбувала огорожу на могилі Альони, — тихо промовила вона, — я знайшла напис.
— Який ще напис?
