Ніна відкрила ноутбук, увійшла в сховище й повернула екран до нього.
Олег дивився мовчки. Обличчя його поступово блідло.
— «Отрута в чаї. Не пий», — прочитав він уголос. — Що це має означати?
— Я думаю, це попередження.
— Про що? — він різко відсунувся. — Ти хочеш сказати, що Альону вбили?
Ніна кивнула.
— І я боюся, що розумію, хто.
Мовчання стало важким, майже фізичним. Олег дивився на неї так, ніби намагався впізнати.
— Ти розумієш, що говориш? — нарешті промовив він. — Ти звинувачуєш мою матір у вбивстві через якісь подряпини на старому металі?
— Олеже, подивися на факти. Дві жінки. Обидві твої родички через шлюби. Обидві вагітні. Обидві помирають після падіння зі сходів. Перед цим — запаморочення. І твоя мати завжди поруч. А тепер вона носить мені трави й вимагає, щоб я їх пила.
— Досить, — різко сказав він. — Мама буває важкою. Нав’язливою. Але не вбивцею.
— Після її чаїв у мене паморочилося в голові.
— У вагітних таке буває!
— Я перестала пити їх два тижні тому. І запаморочення минуло.
Олег схопився, пройшовся кімнатою й зупинився біля вікна. На мить у його обличчі майнув сумнів, але він відразу ніби замкнув його всередині.
— Ні. Я не можу це слухати. Це неможливо.
Ніна зрозуміла: він іде від неї не ногами, а свідомістю. Син не міг прийняти думку, що мати здатна на таке.
— Тобто ти пропонуєш мені зробити вигляд, що нічого не було? — спитала вона. — Продовжувати пити її настої?
— Я прошу тебе не перетворювати випадкові збіги на звинувачення у вбивстві, — втомлено відповів Олег. — Якби там було щось підозріле, хіба це не розслідували б?
