— Хто пов’язав би дві справи з різницею в роки? Софія померла набагато раніше, Альона пізніше. Різні сім’ї, різні обставини. На поверхні — нещасний випадок.
Олег похитав головою.
— Я не вірю. Не можу.
Його голос був сповнений болю, і Ніні майже стало шкода, що вона почала цю розмову. Майже.
— Завтра я не питиму в твоєї матері нічого. Ні чаю, ні настою, ні води з її рук.
— Як хочеш, — сказав він глухо. — Якщо це заспокоїть твої страхи.
Він вийшов із кімнати, залишивши Ніну перед екраном, де все ще був видний напис.
«Отрута в чаї. Не пий».
— Я не питиму, Альоно, — подумки сказала Ніна. — І постараюся довести, що ти не просто впала.
Лише тепер вона по-справжньому усвідомила, наскільки небезпечною може виявитися ця гра. Якщо підозри правдиві, то за ввічливою усмішкою Валентини Павлівни ховається жінка, яка вже знищила двох невісток заради влади над синами.
А завтра вона знову спробує піднести чашку.
Ніна закрила ноутбук і підійшла до вікна. У темному небі байдуже мерехтіли зорі. Ніч перед святом зазвичай сповнена очікування й світла, але для неї вона стала ніччю страху й рішення.
«Що б ти зробила, Альоно?» — подумала Ніна.
Відповідь прийшла майже відразу: зібрала б докази. Пішла б не до тих, хто може не повірити, а до тих, хто зобов’язаний перевіряти такі речі. До поліції.
План став ясним. Після завтрашнього обіду Ніна поїде до відділку. Із фотографіями, з розповіддю про дві смерті і, якщо вдасться, зі зразком трав.
А поки треба грати роль довірливої невістки. Усміхатися. Не показувати страху. Не пити.
Вона лягла поруч із Олегом. Він удавав, що спить, але дихання було надто нерівним.
«Пробач, — подумки сказала Ніна. — Я люблю тебе. Але нашу дитину я мушу захистити, навіть якщо ти поки не можеш мені повірити».
Ранок святкової неділі був теплим і сонячним, ніби сама природа вирішила не помічати людського жаху. Ніна стояла перед дзеркалом і застібала сережки. Обличчя здавалося чужим: блідість, тіні під очима, напружена лінія губ.
— Ти готова? — спитав Олег із дверей спальні.
Він мав зібраний, але втомлений вигляд. Після вчорашньої розмови між ними з’явилася невидима стіна. Олег не повертався до теми напису й смертей, ніби сподівався, що мовчання скасує сказане.
— Майже.
— Я взяв святкову випічку. Яйця теж у кошику.
Звичайні слова, за якими ховалася прірва. Ніна впіймала в дзеркалі його погляд. Він усе ще не вірив їй до кінця. Але сумнів уже пустив коріння.
Дім Валентини Павлівни зустрів їх святковою ошатністю. Весняні гілки у вазах, крашанки в кошиках, світла скатертина, солодкий запах випічки. Усе було продумано до дрібниць, як театральна декорація до сімейного щастя.
— Нарешті, — сказала свекруха, відчиняючи двері. На ній був світлий костюм, волосся вкладене ідеально, руки сяяли свіжим манікюром. — Проходьте, мої дорогі.
Вона обійняла сина, а потім ступила до Ніни, збираючись поцілувати її в щоку. Ніна відчула запах дорогих парфумів, під яким ховалася знайома трав’яна гіркота. На мить її охопив дивний, майже дитячий жах: ніби небезпечним був навіть дотик цієї жінки.
— Як ти почуваєшся?
